І він усе влаштував так, щоб Кубелу звинуватили в тих убивствах.

Так, щоб той зогнив у в’язниці. Або щоб його застрелили поліцаї.

Ам’єн, одинадцята ранку.

Медичний центр імені Філіппа Пінеля — цегляна фортеця, цілком присвячена божевіллю. Збудували її в ХІХ столітті, коли притулки для навіженців були річчю в собі, поселеннями, де ті мали свої городи, пасли худобу й заводили родини. За того часу божевілля не вміли лікувати, тож його вважали потворним ґанджем, який слід було видалити, прибрати з очей, заховати десь.

Центр Філіппа Пінеля займав понад тридцять гектарів.

Поминувши перші ворота, Кубела довгою алеєю, понад якою росли дерева, дістався наступного муру, що скидався на червоно-брунатну твердиню.

Уночі він так і заснув поміж паперів і знімків УЗД. Йому навіть забракло сили вимкнути світло. І йому знову марилися зародки, що борюкалися в хащах кровоносних судин. Коли він прокинувся, весь мокрісінький від поту, було ще темно. Тільки електричне світло пливло довкола нього, наче прогіркле затхле масло. Хоч усеньке тіло боліло, а в голові був справжнісінький рейвах, він буцім об’явлення зазнав, усвідомивши, що ніякого поступу в розслідуванні не буде, поки він не повернеться до своїх витоків, тобто до матері. На Північному вокзалі він сів на потяга до Ам’єна, потім на таксі дістався до медичного центру, розташованого в Дюрі, на околиці префектури Пікардія.

Другий мур. Навіть психіатра, що звик до таких закладів, вразила товщина тутешніх мурів. Здавалось, у них можна було цілі тунелі пробити. Центр був споруджений у вигляді прямокутника довкола каплиці та складався з кам’яниць різної величини, скидаючись на справжнісіньке місто. Вокзал, мерія, крамниці… Кубела не став заходити до приймальні, а спробував зорієнтуватися за табличками. Та марно. На корпусах видніли тільки номери — ні відділення на них не значилося, ні кого тут утримують.

Він навмання подався вперед. На алеях не було жодної душі. За понад сторічну історію в цих спорудах чимало попереробляли, та сам дух лишився незмінний. Фасади без архітектурних оздоб, фронтисписи з латинськими написами, стрілчаті арки, що відкидали тінь. Усе надійно, як у клініці Святої Анни.

Із-за хмар виглянуло сонце. Зимове сонечко, тьмяне і ледь тепленьке. Той затамований жар сонця перегукувався з його гарячковим станом. Від хвилювання його аж трясло. Не вірилося, що ось-ось він зустрінеться з матір’ю. Та думка тривожила його, проте водночас він почувався наче закутий у панцир. Його пам’ять була наглухо замурована, немов оті цегляні мури, що оточували його.