Аж йому зустрілися дві медсестри. Він пояснив, що прийшов відвідати свою матір, яка перебуває тут уже хтозна-відколи. Вони перезирнулися: Кубела був у пожмаканому вбранні й не голився зо дві доби, тож швидше скидався на їхнього пацієнта, ніж на відвідувача. Не кажучи вже про те, що син, у якого мати так довго лежить у божевільні, не може не знати, як її знайти. Її прізвища вони не знали: тут понад п’ять сотень хворих. Вони пояснили, що сьомий корпус, де лежать хронічні навіженці, розташований на заході, за три блоки.

Кубела подався далі, відчуваючи спиною їхні пильні погляди. Що ж, могло бути й гірше. Понад усе він боявся, що його впізнають. Напевне під час свого офіційного існування він регулярно відвідував матір і персонал корпусу знав, що він загинув. А може, хтось із санітарів бачив його фото в телевізорі?

Сьомий корпус. Він відразу ж упізнав ґратчасту огорожу і двері з особливим подвійним засувом, що були зазвичай у місцях, які призначалися для небезпечних пацієнтів. На його дзвінок вийшла молодиця з могутніми плечима і неприступним виглядом. У її погляді нічого не промайнуло. Вона не впізнала його. Він назвав материне ім’я. Францишка Кубела справді перебуває в цьому корпусі. Медсестра працює тут нещодавно.

Крізь ґрати він пояснив, чому так довго не провідував свою матір, попутно вигадуючи закордонні відрядження та іншу нісенітницю. Він боявся, що та молодиця вимагатиме в нього посвідку особи. Щоб пошити її в дурні, він вкинув у балачку декілька психіатричних термінів, і вони таки стали в пригоді. Медсестра відчинила двері.

— Я проведу вас, — безапеляційно заявила вона.

Вони пройшли алеями, оточеними моріжками і віковічними деревами. Голі віти скидалися на видерті електричні дроти. Дорогою їм трапився з десяток пацієнтів. Слиняві роти, зашерхлі губи, мляві погляди, безвільно опущені руки. Усе як завжди.

— Ось вона, — збавивши ходу, сказала медсестра.

Кубела угледів постать, яка сиділа на лаві, загорнувшись у яскраво-блакитний пуховик. Лице затуляли пацьорки жорстких брудних кіс, тож його й геть не видно було. На ногах у неї були білі реперські кросівки з грубими, немов аж пружинистими підошвами.

Він попрямував до тієї почвари. Медсестра йшла за ним услід.

— Дякую, тепер ви можете покинути мене.

— Ні, я мушу вас супроводжувати. Такі правила. — Медсестра усміхнулася, намагаючись пом’якшити відмову. — Вона небезпечна.

— Я можу захистити себе.

— Небезпечна вона для самої себе. Хтозна, яка в неї буде реакція.

— То залишайтеся тут. Якщо виникнуть проблеми, ви зможете втрутитися.