— Повія?

— Саша не певна цього. Так чи інакше, дівчина просто смаколик. Магрибка родом. Враховуючи все це, ми не можемо відкинути гіпотезу, що тих двох закатрупив твій любасик. Може, він і не міфологічний убивця, а звичайнісінький збоченець, який має зуба на хвойд. А може, і те, і те.

Вона погамувала кислу відрижку. Навіщо він шукав тих дівчат? Останньої миті вона помітила виїзд із кільцевого бульвару й обернула кермо, викликавши цілий шквал невдоволених сигналів.

Їй треба було кілька секунд, щоб загадати, про що вони балакали.

— А що із Сашею?

— Ми затримали її. Розбираємося з іншими зникненнями, про які вона казала.

— Зникненнями чоловіків?

— Авжеж. Вона назвала декілька прізвищ. Треба їх перевірити. За цією мережею щось криється. Хоч, як на мене, Саша тут ні до чого. Хоч як безглуздо воно звучить, уся ця історія пов’язана з програмою «Мотрійка», і Саша про неї геть не знає.

Вони однаково мислили.

— А в тебе що? Розібралася з тими світлинами? — запитав Соліна.

Вона зиркнула на списка і план паризького передмістя, що лежав у неї на колінах.

— Просуваюся, та було б швидше, якби твій навігатор діяв.

— Подякуй паризькій префектурі. Твої фотографи не причетні?

— Поки що наче ні. Та я не перевірила ще шістьох. Гадаю, вночі закінчу.

— Тримайся. Зустрінемося в поліції.

Вона вимкнула зв’язок і вже вкотре за день замислилася, чи не марнує вона часу. Та відкинула ті сумніви, згадавши, що серійні убивці завжди попадаються, вчинивши одну-однісіньку помилку. Хоч що кажи, іншого способу їх зловити просто нема. Убивця з Олімпу фотографував Ікара і розбив укриту сріблом пластину, а потім зібрав друзки, та одної не помітив. Ось вона і погубить його.

Анаїс зосередилася на дорозі. Уже смеркло, та заторів не було. Вона котила містом, орієнтуючись по вказівниках. Ще два закрути, і вона легко знайшла потрібну їй вулицю. Пора на порі не сходиться. Взагалі, якщо порівняти з результатами Соліни, цей слід вона тепер вважала безперспективним. А ось запропащі дівчата — це те, що треба…

Перед ворітьми знайшлося місце для паркування. Їй і далі щастило. Анаїс вилізла з авта, твердо поклавши собі пришвидшити темп. Вона подзвонила у хвіртку, ляскаючи в долоні, щоб зігрітись. У світлі дугових ламп клубочилися хмарки пари, яку вона видихала. Металева хвіртка відчинилася. Насилу вгледівши дідуся у брудній панамі, вона зрозуміла, що запитань можна і не ставити. Цей сімдесятирічний старпер не може бути вбивцею.

Їй закортіло знову сісти до авта і поїхати звідси, та дідок привітно всміхнувся.