І відразу все згадує.

Жахіття — це дрібниці. Важливе тільки те, що він міг коїти уві сні. Підозра, що він провадить подвійне життя. Рішення замурувати себе в цій кімнаті. Камера, яку він увімкнув, перш ніж заснути, щоб злапати іншого на місці злочину. Маячня якась.

І тоді він помічає, що до кімнати забиває дощ. Лікарські записи, знімки УЗД та інші конверти, розкидані долі, виваляні в тирсі та вапні, ворушаться під поривами вітру. Бути такого не може.

Адже він забив дошками двері й вікна.

Він запечатав скриньку Пандори.

Він обертає голову. Перше вікно ліворуч від нього відчинене, стулки гупають од вітру. Виламані дошки розкидані долі. Наче ото виламала їх якась звірюка чи перевертень.

Кубела очам своїм не вірить. Він підводиться, щоб перевірити камеру. І завмирає. Він облитий кров’ю. Ледве висохлою кров’ю, якою просякла його сорочка. Він піднімає полу. Обмацує себе. Він не поранений. На нім і подряпини нема.

Це чужа кров.

Він зняв камеру зі штатива, та не відразу здужав її перемкнути для перегляду. Звернув увагу, що руки його не замурзані кров’ю, і відчув невиразне полегшення. Пошукав у пам’яті просвітлення, натяк, бодай якийсь клапоть спогадів. Нічогісінько.

Пришвидшений перегляд. Початок мав комічний вигляд. Усі його порухи були квапливі й поривчасті. Ось він лягає долі й засинає, укрившись білою ковдрою. Потім на екрані нічого не відбувається, наче запис поставили на паузу. Аж ні. Вряди-годи Кубела здригається і перевертається, міняючи положення.

Та не прокидається.

Він перевірив лічильника часу. Йшла дев’яносто четверта хвилина, і нічого не мінялося. Та на сто другій хвилині в кадрі з’явилися лікарські записи і знімки. Вітер. У кімнаті хтось був. Кубела зупинив швидкий перегляд і повернувся на декілька секунд. Нічого не видно, та чути удари у вікно, дзенькіт скла, а потім гуркіт розтрощених дощок, які попхнули всередину.

Усе коїлося поза полем зору. Він інстинктивно посунув камеру, наче міг тим порухом змінити ракурс фільмування.

Тієї миті на екрані з’явилася рука в рукавичці.

І знову нічого.