Едмундс перебив її:

— Тоді мені потрібно, щоб ви замкнули ці двері за собою та переконалися, що їх ніхто та ніщо не відчинить, аж до приїзду команди криміналістів. Це зрозуміло?

***

Вульф і Ешлі проїжджали останню милю своєї подорожі в чотири сотні миль. Відколи вони покинули «Форд Ескорт», то зупинялися лише раз для того, щоб пересісти в непомітний фургон, який Вульф залишив там минулого вечора. Він був шумним і незручним транспортним засобом, однак лише за три сотні фунтів доставив їх куди потрібно, та ще й з двадцятьма хвилинами у запасі. Вони піднялися до кімнати «Лише для здачі багажу» біля терміналу і заквапилися до головного входу аеропорту Ґлазґо.

На задньому фоні безперестанно впродовж семи годин грало радіо. Було багато обговорень про неминуче вбивство Ешлі і що букмекерські контори змусили вибачитися, адже вони почали приймати ставки на те, о котрій годині її серце зупиниться.

— Покидьки, — засміялася Ешлі, знову здивувавши Вульфа своїм хоробрим ставленням.

А ще постійно повторювали один і той же звуковий фрагмент, і Вульф здригався кожного разу, бо був змушений згадувати ту мить, коли Ендрю Форд зіткнувся із землею внизу. Ексклюзивне інтерв’ю з однією з найближчих подруг неабияк здивувало Ешлі, головним чином тому, що вона й гадки не мала, хто була та жінка. Вульф був радий почути, що програми новин намагалися заповнити ефірний час. Це означало, що поліція ще не оприлюднила того факту, що він переховувався з наступною жертвою.

Поставивши на те, що його колеги все ще не оголосили їх у розшук, Вульф говорив із начальником безпеки аеропорту лише десять хвилин тому, і, як його і просили, коли о 20.20 вони зайшли до терміналу, чоловік уже чекав їхнього прибуття.

Це був вродливий темношкірий чоловік, віком десь за сорок, одягнений у гарний костюм, а з кишені визирала перепустка, ніби ретельно підібраний аксесуар. Вульф помітив, що він завбачливо тримав біля себе двох поліціянтів, після дивного телефонного дзвінка.

— О, детективе Вульф, це і справді ви. Я не був упевнений, — сказав чоловік, міцно потискаючи руку Вульфа. — Карлос Де Коста, начальник охорони.

Де Коста розвернувся до Ешлі і простягнув руку.

— І звісно ж, місіс Локлен, — на його обличчі з’явився вираз, який мав би означати співчуття до важкого становища, в якому вона опинилася. — Чим можу вам допомогти?

— Через сімнадцять хвилин у Дубай вилітає літак, — коротко сказав Вульф. — Мені потрібно, щоб вона на нього сіла.

Якщо Де Коста таке прохання і здивувало, то він не виказав цього.

— Паспорт маєте? — запитав він у Ешлі.