— «Будь-який боягуз може битися, коли впевнений у перемозі, але назви мені того, хто має мужність боротися, коли впевнений у поразці», — процитував Массе, коли піднявся до крісла судді.

Коли чоловік у каптурі зняв зі стіни Меч міста, у Вульфа обірвалося серце. Обхопивши довгими пальцями золоте руків’я, Массе повільно витягнув зброю з піхов, шкрябаючи металом об метал. На якусь мить він зупинився, щоб оцінити довжину клинка.

— Це слова Джордж Еліот, — замислено продовжив він, коли плями віддзеркаленого світла блиснули та зникли на темних дерев’яних панелях. — Гадаю, що ти б їй сподобався.

Массе підняв безцінну пам’ятку історії над головою, а потім замахнувся нею в центр столу. Хоча й затуплений, важкий метал глибоко пронизав деревину, лише ледь-ледь затремтівши, коли остаточно загруз у тверді.

Чим довше Вульф був поблизу із Массе, тим більше в нього напружувалися нерви. Він знав, що під каптуром Массе був лише людиною. Безперечно, майстерним, безжальним та винахідливим убивцею, але все одно людиною, хоча важко було ігнорувати той факт, що він був моторошною і жахливою центральною особою в міських легендах, якого його попередня робота вимагала ігнорувати всесвітнє поневолення від незмінно байдужого світу. Массе не був демоном, але Вульф не сумнівався, що з-поміж усіх, кого він коли-небудь зустрічав, той був до цього визначення найближче.

— Справжній меч, — Массе вказав на зброю. — Висить у кімнаті над головами суддів, гарантує утримання хоча б одного підозрюваного вбивці у будь-який час, — він підняв руку до горла, натякаючи, що монолог був його погребальними дзвонами. — Ти повинен любити британців. Навіть після того, що ти власноруч зробив у цих стінах, вони більше поважають величавість і традиції, аніж безпеку і здоровий глузд.

Массе закашлявся й вочевидь від цього відчував біль.

Вульф скористався перервою в розмові, щоб витягти шнурки, сподіваючись, що ніколи не дозволить Массе наблизитися достатньо, щоб використати їх. Він саме намотував їх навколо руки, коли завмер: Массе знімав важкий каптур із порубцьованої голови.

Він бачив фотографії, читав медичний звіт, але ніщо повністю не передавало жахливого ступеня поранень Массе. На його мертвенному блідому обличчі звивалися ріки шрамів, вузькі притоки, заповнювалися чи висихали зі змінами його виразу. Нарешті він поглянув на балкон.

Із власного розслідування Вульф знав, що Массе звик до грошей: приватна школа, родинний герб, клуби з плавання. Колись він навіть був доволі вродливим. Десь у його непристойних манерах був натяк на викривлену дикцію вищого класу, та все одно було дивно споглядати на цього пошрамованого, безжального вбивцю, який так пишномовно звертався до нього, цитуючи вікторіанську романістку.