Вульф починав розуміти, чому Массе ізолював себе, чому він так і не зміг повернутися до життя своєї родини фінансистів та гольф-клубів, чому так відчайдушно прагнув повернутися до армії — у реальному світі для нього не було місця.

Неймовірний розум опинився у пастці понівеченого тіла.

Він думав про те, чи Массе був би ще одним нормальним членом суспільства, якби все склалося інакше, чи якби під час того вибуху бомби він втратив лише свою аристократичну зовнішність.

— Скажи мені, Натане, ти цього хотів? — запитав Массе. — Чи може нарешті маленька Анабель Адамс спочивати з миром, знаючи, що за неї помстилися?

Вульф не відповів.

Обличчя Массе прорізала викривлена усмішка.

— Ти насолоджувався жаром, коли мера охопило полум’я?

Несвідомо, Вульф похитав головою.

— Ні?

— Я ніколи цього не хотів, — пробурмотів Вульф, не здатний опанувати себе.

— О, але зробив, — глузливо всміхнувся Массе. — Це ти зробив усе з ними.

— Я був хворий! Я був розгніваний. Я не усвідомлював, що роблю!

Вульф був розлючений на самого себе. Він знав, що дозволяє Массе дістатися до нього.

Массе важко зітхнув.

— Мене неабияк розчарувало б, якби ти перетворився на одного з них. «Я не мав цього на увазі», «Мені потрібно переглянути нашу домовленість» або моє улюблене «Я віднайшов Бога». Хоча ти це зробив і ненароком, я справді був радий дізнатися, де ховався той маленький негідник.

Хриплий сміх Массе перервав ще один напад надривного кашлю, і це дало Вульфові час опанувати себе.

— А мене неабияк розчарувало б, якби ти перетворився на одного з тих фріків…

— Я не фрік! — перебив Массе, підскочивши на ноги та закричавши голосніше, ніж Вульфу здавалося можливим.

До напруженої атмосфери в приміщенні приєдналися звуки сирен.

На підлогу судової зали закрапала піниста кров, коли Массе розізлився й почав важко дихати. Його моторошна втрата контролю лише заохотила Вульфа.