— Вважаєш, я сіла тобі на шию?

— Ні…

— Це лише тому, що зараз мені не по кишені жодна квартира, і ти про це знаєш.

— Я не хотів тебе…

— І рахунки тепер теж чималі.

— Я знаю, усе гаразд.

— Але я допомагаю з продуктами. — Вона глянула на нього, і в її погляді читалися оборона, образа.

Даніелю було ніяково. Насправді він не хотів такого розгляду їхнього побуту й уже починав жалкувати, що взагалі завів цю розмову.

— Я зміню це. Почну наступного місяця.

Вона говорила рішуче, але обличчя залишалося спокійним. Даніель і гадки не мав, про що йдеться.

— Мені запропонували роботу, — пояснила вона.

Він перестав гребти й у захваті глянув на неї.

— Ого! Правда? Що це? Чому ж не сказала?

— Бо пишатися нічим. Посада лише помічника, не агента, та й зарплатня невелика. Я шукала й далі, але…

— Не погоджуйся.

Вона глянула на нього зі спокійним гнівом.

— Думаю, у світлі того, що ми щойно обговорювали, мені варто погодитися.

— Ні, будь ласка. Я не кваплю. Я просто думав про те, що ти розумна й, очевидно, хочеш досягти чогось у житті, а просто байдикувати — це, мабуть, надзвичайно пригнічує. — Тепер він був упевнений, що ігнорував розуміння того, що Черрі було вигідно жити в його квартирі.

Черрі сіла й узяла його за руки.

— Насправді я думаю, що мені варто погодитися. Хоча б на якийсь час. У мене є ще одна ідея. Я не збиралася тобі поки що говорити, доки не знатиму всього, але я розмірковую над тим, щоб почати власну справу. Але до того часу, якщо я погоджуся на цю роботу, то зможу виплачувати тобі тисячу за місяць. Знаю, це не багато…