Лаура замкнула машину, а потім попрямувала до входу в супермаркет. На сайті було вказано, що Венді Лейн мала посаду контрольно-касового менеджера й, очевидно, працювала позмінно. Неможливо було дізнатися напевно, чи працювала вона сьогодні. Щойно зайшовши всередину, Лаура побачила дошку з фотографіями всіх менеджерів, чиї зміни припадали на сьогодні. Ім’я Венді теж було там, а поруч — фото. Лаура уважно глянула на світлину й занепала духом. У цієї жінки було каштанове з яскравим, червонуватим відливом волосся, і вона була геть не схожа на Черрі. За Лаурою спостерігав охоронець.

— Усе гаразд? — запитав він, і в його голосі почулася нотка підозри.

— Мені потрібно зустрітися з Венді Лейн, будь ласка. — Хіба ж вона мала ще якусь причину бути тут?

— З якого приводу?

— З особистого.

Здавалося, він хотів заперечити, однак потім пройшов до одного з бічних проходів, імовірно, для того, щоб покликати її.

Двома хвилинами пізніше за його плечима з’явилася тендітна жіночка.

— Я можу вам чимось допомогти?

Лаура шукала в ній схожість із Черрі, та все одно нічого не помітила.

— Доброго дня, мене звати Лаура Кавендіш.

На якусь мить жінка задумалася, а потім розлилася в захопленій, хоч і розгубленій усмішці.

— Мама Даніеля?

Її серце підскочило.

— Правильно.

— Черрі не говорила… Ми мали зустрітися?

— Це була радше імпровізація. Я не говорила Черрі, що приїду.

— Майже час іти на перерву. Зачекайте. — Вона натиснула щось на своїй рації. — Голлі, прикриєш мене? Хочу випити чашку чаю.

Лаура почула нечітку згоду, а потім пройшла за Венді до кафе — невеликої кімнатки, обставленої з несмаком, збоку від магазину.

— У них чудовий лате, — промовила Венді, наполягаючи на тому, щоб розплатитися самій, бо мала дисконтну картку працівника.

Лаура замовила чай із перцевою м’ятою, а Венді — лате, і вони обидві сіли за маленький круглий столик із коричневою каймою.