Очі Ізабелли розширилися від здивування.

— Черрі підробила листа? Що вона написала?

— О, лише огидний, запальний непотріб. Те, що могла написати жінка, яку роками зраджували. Це змусило Говарда усвідомити, що він марнує час. Він вирішив скористатися моментом. Хоче розлучитися.

— Покидьок, — буркнула Ізабелла.

— А ще я відкрито виступила проти неї.

— Проти кого? Черрі? Що вона сказала?

— Вона сказала мені забиратися. Або на моєму шляху з’явиться ще одна невдача.

— Господи! Вона божевільна. Ким вона себе вважає? Заради Бога, вона ж лише дитина. Такого ж віку, як наші. Господи, якби Бриджіт щось таке втнула…

Ізабелла глибоко вдихнула. Співчутливо глянула на Лауру, і цей погляд змусив її відчути свою нестерпну самотність.

— О, Лауро…

— Знаю, — швидко сказала вона. — Я знаю, що зробила дещо жахливе… — Вона затихла, бажаючи запитати в Ізабелли, чи вчинила б вона так само, але боялася почути відповідь. — Я не знаю, що робити, — промовила безпорадно.

— Ти можеш знову поговорити з Даніелем?

— Він не захоче. Повір мені, я намагалася. І писала теж. Думаю, вона перехопила листа.

На столі задзвонив телефон Ізабелли. Вона глянула на екран.

— Мати.

— Тобі потрібно йти.

Вона нерішуче кивнула й переадресувала дзвінок на автовідповідач.

— Я передзвоню їй за хвилину.

Лаура підвелася, прочистила носа й понесла свою чашку до раковини.

— Не квапся.