Він не каже нічого, але знову посміхається.

— Сьогодні було добре, правда? — питає вона, маючи на увазі зовсім не їхню маленьку вечірку.

— Ага, чудово.

— Як минув день? Добре? Якось не мала як спитати.

— Прекрасно, Шер.

— Я кохаю тебе, Білле.

— І я тебе кохаю.

— На добраніч.

— На добраніч.

Занурюючись у сон, він пригадує чоловіка в яскраво-червоному лижному светрі. Сам не помічаючи як, переноситься за грань яви, і думка плавно перетікає в сон. «Шістдесят дев’ятий і сімдесятий були важкі роки, — каже чоловік у червоному светрі. — Я був на висоті Гамбургер з три-сто вісімдесят сьомим. Там ми втратили багато хороших хлопців. — Тоді він веселішає. — Зате я маю ось це. — З лівої кишені пальта видобуває білу бороду на мотузочку. — І це. — Дістає з правої кишені зім’яту склянку з-під кави і трусить. На дні, неначе зуби, бряжчить кілька монет. — Тож, як бачите, — промовляє він, розчиняючись, — навіть у найсліпішому житті існує своє відшкодування».

Тоді й розчиняється саме сновидіння, і Білл Ширмен міцно спить, аж доки о шостій п’ятнадцять наступного ранку радіогодинник не будить його мелодією «Маленького барабанника».

1999: Коли хтось помирає, згадуєш минуле

1999. Для чого ми у В’єтнамі?

1999. Для чого ми у В’єтнамі?

Коли хтось помирає, згадуєш минуле. Ймовірно, Саллі знав це вже роками, але в усвідомлений постулат думка склалася у голові тільки в день похорону Пагса.

Минуло двадцять шість років відтоді, як гелікоптери забрали останній вантаж біженців (деякі з них фотогенічно теліпалися на полозкових шасі) з даху посольства США в Сайгоні, й майже тридцять з того дня, коли «Г’юї» евакуював Джона Саллівана, Віллі Ширмена і ще десь з десяток інших з провінції Донґ-Ха. Саллі-Джон і магічно віднайдений знайомий з його дитинства були героями того ранку, коли з неба попадали гелікоптери, а по обіді вони стали чимось зовсім іншим. Саллі пам’ятав, як лежав на пульсівній підлозі «Г’юї» і кричав, хай його хто-небудь уб’є. Пригадувалося, Віллі теж кричав. «Я осліп! — ось що він волав. — Чорт, я осліп!»

Поступово йому стало ясно — хоч тельбухи і вивалювалися з живота сірими шнурами, а яйця відірвало майже повністю — що ніхто не збирається робити те, про що він просить, а сам він не подужає. У всякому разі, не так швидко, як хотілося б. Тож він попросив когось позбутися мамасан. Бодай це вони могли зробити, хіба ні? Висадити або просто викинути нахер. А що тут такого? Хіба вона досі не вмерла? Просто вона ж не зводить з нього очей, а що занадто, то нездóрово.

На той час, коли його, Ширмена і півдесятка інших, найважчих, здавали медикам на збірному пункті, який усі називали «Місто пісь-пісь» (екіпаж був, напевно, невимовно радий їх спекатися через усі ці крики), до Саллі почало доходити, що ніхто більше не бачить старенької мамасан, яка сидить навпочіпки в кабіні пілота, старенької сивої мамасан у зелених штанях, помаранчевій блузці та китайських кросівках несамовитого, яскравого відтінку. Вони скидалися на високі кросівки марки «Чак Тейлор», такі яскраво-червоні, що вау. Мейленфант, старий наш Містер Шулер, влаштував старенькій мамасан побачення, грандіозне побачення. Раніше того дня Мейленфант вискочив на галявину разом із Саллі, Діффенбейкером, Слаєм Слокумом та іншими, попри те, що косоокі гатили по них із джунглів, попри жахливий тиждень мінометних обстрілів, снайперів і засідок. Мейленфантові, як і Саллі, був прямий шлях у герої. А тепер ви тільки погляньте на це: Ронні Мейленфант — убивця. Хлопець, якого Саллі так боявся в давні, дитячі роки, врятував йому життя й осліп, і сам Саллі лежить на підлозі гелікоптера, а його тельбухи колише вітерець. Як завжди повторював Арт Лінклеттер, це тільки доводить, що люди смішні.