— Два тижні обстрілу і стискання кільця, — сказав він мамасан, натискаючи запальничку. — Повний тарарам, а на кляту південнов’єтнамську армію нічого й розраховувати, серденько. У них завжди, здавалося, знаходилися цікавіші справи. «Баби, барбекю і боулінг», як казав Мейленфант. Наші втрати збільшувалися, прикриття з повітря прилітало не тоді, коли треба, ніхто не спав, і здавалося, що більше до нас приєднувалося хлопців з А-Шау, то ставало гірше. Пам’ятаю, одному з хлопців Віллі, Гейверзу чи Гейберу, якось так, влучило прямо в голову. Прямо в довбану голову. Він упав посеред стежки, очі розплющені, намагається щось сказати. Кров так і б’є з дірки ось тут… — Саллі постукав у себе над вухом, — …а ми повірити не могли, що він ще живий, не те щоб ще й розмовляв… А потім гелікоптери… Було, ніби в кіно: весь цей дим і стрілянина, бах-бах-бах. Бачиш, отака була прелюдія перед твоїм селом. Натрапили на нього і тут… на дорозі лежить отой стілець, типу кухонного, з червоним сидінням, а сталеві ніжки стримлять у небо. Просто лайно лайном. Вибач, але так воно виглядало: не варте того, щоб у ньому жити, а помирати за нього і поготів. Ваші хлопці, з Півдня, не хотіли помирати за такі місця, то чому мали ми? Там смерділо, тхнуло до неба, загалом смерділо всюди. Принаймні таке було враження. Втім я не дуже звертав увагу на запах. Гадаю, найбільше мене вразив стілець. Той стілець говорив про все інше.

Саллі витяг запальничку і зібрався був торкнутися вишневою спіралькою до кінчика цигарки, але згадав, що сидить у демонстраційному авто. Звісно, він міг палити і в ньому — воно ж з його салону, врешті-решт — але якщо хтось з продавців занюхає дим і зрозуміє, що бос дозволяє собі те, за що всім іншим загрожує звільнення, вийде недобре. Треба, щоб слова не розходилися з ділом. У всякому разі, якщо хочеш, щоб тебе поважали.

— Excusez-moi[60], — сказав він старенькій мамасан. Виліз з автомобіля, не заглушивши двигуна, припалив, тоді нахилився у вікно і вставив запальничку в тримач на приладовій панелі. День був спекотний, а посеред чотирисмугового моря машин з незаглушеними двигунами здавався ще спекотнішим. Саллі відчував, як навколо зростає нетерпіння, але не чув жодного радіо, крім свого. Решта людей були за склом, замкнені в своїх маленьких коконах з кондиціонерами і слухали сотні різних музичних жанрів, від Ліз Фейр до Вільяма Акермана. Він подумав, що в заторі застряг ще хтось з ветеранів, то вони, якщо не мають з собою диска «Олмен Бразерз» або касети «Біг Бразер енд зе Голдінг Кампені», напевно, слухають ВКНД, де минуле ніколи не помирає, а майбутнє ніколи не настає. Ту-ту, бі-бі.