— Завал, люди, — сказав мотоцикліст. — Точно якась аварія. Сподіваюся, нічого радіоактивного.

І засміявся, показуючи, що пожартував.

Далеко попереду на крайній лівій смузі — коли б машини на цій ділянці шосе рухалися, вона була б швидкісна — жінка в білому тенісному костюмі стояла біля «тойоти» з наліпкою «НІ ЯДЕРНІЙ ЗБРОЇ» на бампері ліворуч від номерів і «ВАША КИЦЬКА ДЛЯ КОГОСЬ БІЛЕ М’ЯСО» — праворуч. Спідниця в неї була коротесенька, ноги довжелезні й засмаглі, а коли вона підняла протисонячні окуляри до волосся з білявими пасмами, Саллі побачив її очі. Вони були великі, блакитні і якісь стривожені. Той погляд викликав бажання погладити її по щоці чи по-братськи обійняти однією рукою, і сказати, щоб вона не хвилювалася: все буде добре. Саллі дуже добре пам’ятав той погляд. Він колись вивертав усе його нутро. Там стояла Керол Джербер. Керол Джербер у кросівках і тенісному костюмі. Він не бачив її з того вечора, коли заходив до неї під кінець шістдесят шостого. Вони сиділи на канапі разом з матір’ю Керол, від якої сильно відгонило вином, і дивилися телевізор. Скінчилося все суперечкою через війну і він пішов. Пригадував, як подумав: «Повернуся, коли буду знати, що зумію тримати себе в руках». І поїхав геть у своєму старому «шевроле». Уже тоді Саллі був людиною «шевроле». Проте так і не повернувся. Наприкінці шістдесят шостого вона була вже по дупу в антивоєнному лайні. Чого-чого, а цього семестр у Мейнському університеті її добре навчив. Він казився від однієї лише думки про неї. Маленька довбана пустоголова ідіотка — ось хто вона була. Заковтнула наживку комуністичної антивоєнної пропаганди разом з гачком і грузилом. А потім Керол взагалі вступила до тієї організації, тих психованих ВСМ, і їй зовсім знесло дах.

— Керол! — гукнув Саллі, рушивши до неї. Проминув зелену, наче шмарклі, міжніжну ракету, зрізав собі шлях поміж заднім бампером пікапа і седаном, випустив її з поля зору, поки мчав повз буркітливу шістнадцятиколісну фуру, а тоді знову угледів. — Керол! Гей, Керол!

Однак, коли вона обернулася, він почав запитувати себе, що це на нього найшло і якого біса коїться з його головою? Якщо Керол і жива, їй стукнуло п’ятдесят, як і йому. А цій жінці років десь тридцять п’ять.

Саллі зупинився, все ще за смугу від неї. Усюди гули легковики і вантажівки. Якесь незрозуміле потьохкування в повітрі. Він спершу вирішив, що то свистить вітер, хоча день був спекотний, а вітерцю ані шелесь.

— Керол? Керол Джербер?

Потьохкування голоснішало. Ніби хтось раз у раз поцокував язиком крізь закопилені губи. Ніби скрекіт гелікоптера, що летить за кілометрів п’ять. Саллі глянув угору і побачив, як з димчасто-блакитного неба просто на нього падає абажур. Він інстинктивним рефлексом шарпнувся назад, але всі його шкільні роки пройшли в заняттях як не одним, то іншим спортом, і тепер, відхиляючи голову, Саллі одночасно простяг руку. І досить спритно зловив абажур.