Саллі за два кроки підійшов до капота своєї машини і став навшпиньки, приклавши долоню козирком до очей, захищаючись від сонячних зайчиків на хромованій поверхні, спробував розгледіти причину затору. І, звісно, нічого не побачив.

«Баби, барбекю і боулінг, — подумав він, і думка пролунала писклявим, свердлячим голосом Мейленфанта. Кошмарним голосом з лісу під блакитним небом. — Давайте, хлопці, у кого спринцівка? Я на дев’яносто і пильную, як сова, часу мало, тож задрипаний цирк на дорозі починається!»

Він глибоко затягнувся своїм «Вінстоном» і викашляв прогірклий, гарячий дим. У пообідньому сяйві зненацька затанцювали чорні цятки, і він поглянув на затиснуту в пальцях цигарку з майже комічним жахом. Що він робить, знову береться за це лайно? Він що, геть здурів? Ну добре, звісно, він здурів, це ясно: кожен, хто бачить мертвих бабусь, що сидять на пасажирських сидіннях у їхніх машинах, не може не бути психом, але це не означає, що треба знову братися за це лайно. Цигарки — той самий «Агент оранж», тільки куплений за ваші гроші. Саллі викинув «Вінстона» геть. Рішення видалося правильним, проте воно не сповільнило його пришвидшене серцебиття, не зняло відчуття, яке він так добре пам’ятав з часів, коли ходив у патруль: в роті пересихає, слизова стягується, зморщується і тріскає, як обпалена шкіра. Є люди, які бояться натовпу — агорафобія, так це називається, страх базару — але відчуття, що стає забагато всього і всіх, з’являлося в Саллі тільки ось у такі моменти. Він почувався нормально в ліфтах, людних фойє під час антракту і на забитих народом платформах у час пік. Але, коли з усіх боків його стискав щільний затор, його перемикало. Тут же нікуди бігти, дитинко, нікуди сховатися.

Зі своїх кондиціонованих стручків повилазило ще кілька людей. Жінка в строгому коричневому діловому костюмі стояла біля такого ж строгого, коричневого «БМВ», золотий браслет і срібні сережки концентрували на собі літнє сонце, висока підбора замшевої туфельки, здавалося, ось-ось почне нетерпляче постукувати. Вона впіймала погляд Саллі, закотила очі до неба, ніби кажучи: «Хіба не типова ситуація?», тоді зиркнула на свого годинника, теж золотого і теж сяйливого. Чоловік верхи на зеленій «Ямасі» типу «міжніжна ракета», заглушив ревучий двигун, поставив мотоцикла на підніжку, зняв шолома і поклав на заляпаний маслом бордюр біля педалі. Він був одягнений у чорні мотошорти і сорочку без рукавів з написом «НАЛЕЖИТЬ НЬЮ-ЙОРК НІКС» на грудях. За оцінкою Саллі, цей пан втратить десь сімдесят відсотків шкіри, якщо в такому костюмі випадково перекине свою міжніжну ракету на швидкості понад п’ять миль за годину.