— Мейленфант ніколи не був явно схибленим, — промовив він. — У кожному разі, не більше, ніж будь-хто інший… ну, хіба що на «чирві». Він завжди вишукував трьох, хто грав би з ним у «чирву», а це ж ніяке не божевілля, згоден? Не більше, ніж у Пагса з його гармоніками, і куди менше, ніж у тих, хто цілими ночами нюхав героїн. До того ж Ронні допомагав витягати хлопців з гелікоптерів. У джунглях засіло десять, а то й двадцять косооких, і всі палять, як скажені. Вони поклали лейтенанта Пекера, і Мейленфант напевно це бачив, він же був так близько, але ні на мить не завагався.

Як і Фаулер, і Гак, і Слокум, і Післі, як і сам Саллі. Навіть коли Пекер упав, вони продовжували бігти. Вони були хоробрі хлопці. І якщо їхня хоробрість була змарнована у війні, яку затіяли по-ослячому вперті старигани, хіба це означає, що їхня хоробрість нічого не варта? Якщо на те пішло, хіба ідея, за яку боролася Керол Джербер, була погана лише тому, що бомба вибухнула не тоді, коли слід? Подумаєш, у В’єтнамі дуже багато бомб вибухало не тоді, коли треба. І, якщо розібратися, чим, власне, був Ронні Мейленфант, як не бомбою, що вибухнула не в той час?

Стара мамасан продовжувала дивитися на нього, його старезна, сива подружка, що сидить на пасажирському сидінні, згорнувши руки на колінах, жовті руки там, де помаранчева туніка переходить у зелені поліестерові штани.

— Вони ж стріляли в нас майже два тижні, — сказав Саллі. — З того дня, як ми вийшли з долини А-Шау. Ми перемогли в Там-Бой, а коли перемагаєш, то маєш іти вперед, принаймні мені так завжди здавалося, але те, що робили ми, було відступом, а не наступом. Та що там, ледь не панічною втечею. Переможцями ми почувалися точно недовго. Підтримки не було, нас просто кинули напризволяще. Довбана в’єтнамізація! Яка то була фігня!

Він трохи помовчав, дивлячись на неї, а вона відповідала йому спокійним поглядом. Автомобілі довкола них блищали, наче в гарячці. Якийсь нетерплячий далекобійник наліг на клаксон і Саллі підскочив, як людина, яку зненацька вирвали з дрімоти.

— Ось тоді я і зустрів Віллі Ширмена, ну, коли відходили з долини А-Шау. Його обличчя видалося знайомим. Я не сумнівався, що десь його бачив, але не міг згадати де. Люди ж від чотирнадцяти до двадцяти чотирьох сама знаєш як змінюються. А якось по обіді він ще з кількома хлопцями з батальйону «Браво» сиділи собі, жартували, теревенили про дівчат. А Віллі й каже, що вперше дістав французький поцілунок на танцях у Товаристві святої Терези Авільської. А я думаю: «Святе лайно! Та це ж сентґебівські дівчата!» Підходжу до нього і кажу: «Може, ви, католики, й були королями Ашер-авеню, але ми втирали ваші підарські носи щоразу, коли ви грали в футбол з Гарвіцькою середньою». Було так, ніби я крикнув: «Ага, попався!» Тут вражий Віллі як схопиться! Я подумав, як той колобок: «Я і від тебе утечу». Ніби привида побачив абощо. Але раптом він засміявся і простяг п’ятірню, і я помітив, що він усе ще носить свій шкільний перстень! І знаєш, що все це доводить?