Зустрічі розпочиналися музикою і запахом смаженого м’яса (запах, який завжди невиразно нагадував Саллі про запах гелікоптерного палива) і банками пива в відерцях з колотим льодом. Ось ця частина була цілком непогана, ця частина, якщо по правді, була дуже приємна. А тоді — раз! — і вже наступний ранок, світло обпікає очі, голова — одна суцільна пухлина, а шлунок залито отрутою. Одного такого наступного ранку Саллі крізь нудоту невиразно пригадав, що змушував ді-джея знов і знов ставити «О Керол» Ніла Седака, погрожуючи вбити його, якщо той перестане. Іншого ранку Саллі прокинувся поруч з колишньою дружиною Френка Післі. Вона хропіла, бо ніс у неї був зламаний. Її подушка була вся в крові, як і щоки, а Саллі не міг згадати, чи то він зламав їй носа, чи засранець Післі. Саллі волів би, щоб винен був Післі, але знав, що то, цілком можливо, справа його рук. Іноді, особливо в дні ДВ (до «Віагри»), коли в ліжку в нього майже порівну то виходило, то не виходило, він скаженів. На щастя, коли леді прокинулася, то й сама не пам’ятала. Однак пригадала, як він виглядав без нижньої білизни. «Чому в тебе тільки одне?» — запитала вона. «Мені і з цим пощастило», — відповів тоді Саллі. Головний біль був більший за весь світ.

— А що я казав про стару? — спитав він у Діффенбейкера, сидячи і палячи в провулку коло каплиці. Діффенбейкер знизав плечима.

— Просто, що колись ти її часто бачив. Сказав, що часом вона одягнена інакше, але все одно це завжди вона, стара мамасан, яку порішив Мейленфант. Довелося стулити тобі рота.

— Бля, — вилаявся Саллі й запустив вільну руку собі в волосся.

— Ще ти сказав, що, коли повернувся на Східне узбережжя, тобі стало легше, — вів далі Діффенбейкер. — І, послухай, що поганого в тому, що тобі час від часу з’являється бабуся? Дехто бачить летючі тарілки.

— Але не люди, що винні двом банкам майже мільйон доларів, — заперечив Саллі, — якби вони знали…

— Ну дізналися б, і що? А я скажу тобі що: нічого. Поки ти, Саллі-Джоне, платиш внески і щомісяця приносиш їм фантастичний пиріжок, нікому немає діла, що ти бачиш, коли гасиш світло, чи що ти бачиш, коли його не вимикаєш, якщо на те пішло. Їм начхати, чи ти надягаєш жіночу білизну, чи б’єш дружину, чи трахаєш свого лабрадора. Та й до того ж, думаєш, у твоїх банках немає людей, хто побував у зелені?

Саллі зробив затяжку і поглянув на Діффенбейкера. Правду кажучи, йому це ніколи й на думку не спадало. Він мав справу з двома працівниками кредитного відділу, які підходили за віком, та вони ніколи про це не говорили. Він, звісно, теж. «Наступного разу, коли їх побачу, — вирішив Саллі, — треба поцікавитися, чи користуються вони «Зіппо». Акуратненько так, розуміється».