— Чорт забирай! — вигукнув Саллі, дивуючись глибині свого гніву. — Старій мамасан, безумовно, буде приємно довідатися, що Ронні від неї очистився. Обов’язково скажу їй, коли наступного разу побачу.

Тільки він, звичайно, не знав, що побачить її того ж дня.

— Дивись, не забудь.

Вони посиділи трохи, майже не перекидаючись словами. Саллі попросив у Діффенбейкера ще цигарку, і той дав, знову клацнувши старою доброю «Зіппо». З-за рогу долинули змішані уривки розмов і чийсь тихий сміх. Похорон Пагса скінчився.

Десь у Каліфорнії Ронні Мейленфант, можливо, читає свою Велику Книгу АА і вступає в контакт з міфічною вищою силою, яку воліє називати Господом. Може, Ронні теж ПЗО, хоч би що це, нафіг, означало. Саллі хотів би, щоб Ронні помер. Саллі хотілося, щоб Ронні Мейленфант здох у в’єтконгівській ямі-пастці, з носом, вкритим виразками, у смороді щурячого лайна, помер від внутрішньої кровотечі, вибльовуючи шматочки слизової шлунка. Мейленфант з його футлярчиком і картами. Мейленфант з його багнетом. Мейленфант з ногами, розставленими над старою мамасан у зелених штанях, помаранчевій туніці та червоних кросівках.

— А взагалі, для чого ми були у В’єтнамі? — запитав Саллі. — Без філософії і всякого такого, але ти хоч для себе це зрозумів?

— Хто сказав: «Той, хто не вчиться в минулого, приречений на його повторення»?

— Річард Доусон, ведучий «Сімейних чвар».

— Іди ти, Салліване.

— Не знаю хто. Це важливо?

— Ще й як, бля, — відповів Діффенбейкер. — Бо ми так звідти і не вибралися. Ми так і не вибралися з зелені. Наше покоління загинуло там.

— Звучить трішки…

— «Трішки» як? Трішки претензійно? Погоджуюсь. Трішки нерозумно? Погоджуюсь. Трішки самолюбно? Так, сер. Але такі ми є. Такі всі ми до одного. Що ми зробили після В’єтнаму, Саллі? Ті, хто туди поїхав, ті, хто ходив на марші протесту, ті, хто просто відсиджувався вдома, дивлячись «Даллаських ковбоїв», цмулячи пиво і проперджуючи диванні подушки?

На щоках нового лейтенанта проступив рум’янець. У нього був вигляд людини, що знайшла свого улюбленого коника, осідлала його і просто не може не скакати вперед. Він підніс руки і почав загинати пальці, як робив Саллі, коли перелічував в’єтнамську спадщину.

— Ось дивись. Ми покоління, яке винайшло супербратів Маріо, ультрачітке телебачення, лазерну систему наведення ракет і кокаїновий крек. Ми відкрили Річарда Сіммонза, Скотта Пека і «Стиль Марти Стюарт». Наші уявлення про кардинальну зміну в житті зводяться до купівлі собаки. Дівчата, що палили свої ліфчики, тепер купують білизну від «Вікторія Сікрет», а хлопці, що безстрашно трахали заради миру, тепер вгодовані кабани, що до пізньої ночі засиджуються біля екранів комп’ютерів і пересмикують прутні, розглядаючи в інтернеті фото оголених вісімнадцятирічних дівчат. У цьому ми всі, братику: ми любимо дивитися. Фільми, відеоігри, відео поліційних погонь, бокс у «Шоу Джеррі Спрінґера», Марка Макґвайра, чемпіонат з реслінгу, засідання з питання імпічменту — байдуже що, лиш би дивитися. Але був час… тільки не смійся, але був час, коли все дійсно було в наших руках. Ти це знаєш?