І Діффенбейкер кивнув.

А чи зміг би він, Саллі, кивнути тоді? Мабуть, ні. Напевно, якби вирішував він, Клемсон, Мейленфант і решта покидьків продовжувала б убивати, доки б у них не закінчилися кулі. Адже приблизно так поводилися підлеглі Келлі та Медіни[61]. Однак Діффенбейкер, треба віддати йому належне, не був Вільямом Келлі. Діффенбейкер злегка кивнув. Слокум кивнув у відповідь, скинув автомат і розніс череп Ральфові Клемсону.

Тоді Саллі вирішив, що Клемсон дістав кулю через те, що Слокум водився з Мейленфантом: Слокум і Мейленфант викурили разом не одну дозу дурманного листя, а ще всі знали, що Слокум чимало свого вільного часу полює на «стерво» разом з іншими любителями «чирви». Та сидячи тут і крутячи в пальцях Діффенбейкерову цигарку, Саллі спало на думку, що Слокум у дупі мав Мейленфанта з його дурманним листям, так само як і його улюблену гру. У В’єтнамі не бракувало ні бгангу, ні картярів. Слокум обрав Клемсона тому, що постріл у Мейленфанта нічого б не дав. Мейленфант, який репетував усю оту фігню про голови, насаджені на палі, щоб в’єтконгівці зрозуміли, що чекає на тих, хто зачепиться з блискавками із «Дельти», стояв надто далеко, щоб привернути увагу тих, хто брьохав, хлюпаючи і стріляючи, по вкритій багнюкою вулиці. До того ж стара мамасан усе одно була мертва, тож хай собі шматує її нафіг.

А тепер Діфф був Діффенбейкером, лисим продавцем комп’ютерів, що перестав їздити на зустрічі. Він дав Саллі припалити своєю «Зіппо» і спостерігав, як той глибоко затягується і викашлює дим.

— Уже довго, бачу? — спитав Діффенбейкер.

— Десь років зо два, плюс-мінус.

— Хочеш знати страшну річ? Як швидко ти знову втягнешся?

— То я розповідав тобі про стару?

— Ага.

— Коли?

— По-моєму, на останній зустрічі, на якій ти був… на узбережжі в Джерсі, тоді коли Даргін зірвав блузку з офіціантки. Ну й огидна була сцена.

— Справді? Не пам’ятаю.

— Ти вже був у повному ауті.

Аякже. Ця частина програми завжди була однакова. Якщо розібратися, вся програма цих зустрічей завжди була однакова. Був діджей, що зазвичай ішов рано, бо хтось хотів побити його за те, що ставить не ті платівки. До того часу з динаміків гриміло щось на зразок «Зловісно сходить місяць», «Запали мій вогонь», «Дай мені трішки кохання» і «Моя дівчинка». Музика з усіх отих фільмів про В’єтнам, які знімали на Філіппінах. Насправді ж більшість солдатів, яких пам’ятав Саллі, захлиналися слізьми від «Карпентерів» і «Ранкового ангела». Саме ці пісні були музичним фоном лісу; вони лунали завжди, коли хлопці передавали один одному косячки і фото своїх дівчат, кайфували і пускали сльозу над «Одним олов’яним солдатиком», загальновідомим у зелені як «Тема граного Біллі Джека». Саллі не пригадував, щоб у В’єтнамі хоч раз чув «Дорз»; завжди тільки «Зе Строберрі Еларм Клок» зі своїм «Ладаном і м’ятою». Вперше почувши це смердюче лайно з програвача в їдальні, він на якомусь рівні збагнув, що війна програна.