Він не був у Гарвічі майже сорок років.

На місці молодшої і середньої школи Сент-Ґебріела стояв торговий центр «Натмег». Де колись була пошта, залишився тільки порожній будмайданчик. Залізничний вокзал і далі височів над площею, але кам’яні опори переходу були вкриті графіті, а газетний кіоск містера Бертона забили дошками.

Між Рівер-авеню і Гаузетоніком усе ще тяглися смуги трави, та качок не було. Боббі пригадалося, як жбурнув качку в чоловіка в бежевому костюмі. Неймовірно, але факт. «Я дам тобі два долари, якщо дозволиш мені посмоктати», — сказав чоловік, і Боббі запустив у нього качкою. Тепер йому було смішно, але той збоченець перелякав його до смерті, і на те було багато причин.

Там, де розташовувалася «Ашер Емпайр», тепер містився величезний, пофарбований на бежево поштовий склад. Далі в напрямку Бріджпорта, де Ашер-авеню вливалася в Пуританський майдан, «Гриль Вільяма Пенна» замінила «Піца Уно». Боббі подумав був заглянути, однак не дуже серйозно. Його шлункові, як і решті тіла, стукнуло п’ятдесят, і він уже не так добре ладнав з піцою.

Тільки справжня причина була не в цьому. Там легко було б уявити деякі речі, ось у чім проблема. Там легко уявити величезні вульгарні машини перед входом, такі насичено-яскраві, що вони, здавалося, завиють.

Тож він повернувся в міські межі Гарвіча, і провалитися йому крізь землю, якщо «Колонія» не стояла на тому ж місці, де й завжди, і провалитися йому крізь землю, якщо в меню не стояло: сосиски гриль. Сосиски були нічим не кращі за лайняну піцу, якщо не гірші, ну то й що? Для чого тоді існує «Прілосек», якщо не для рідкісних гастрономічних прогулянок дорогами спогадів? Він проковтнув одну і закусив ще двома. Їх і далі подавали в заляпаних жиром картонних згорточках, і смак у них був райський.

Він заполірував сосиски пирогом «а-ля мод», вийшов і якусь мить постояв біля своєї машини. Вирішив залишити її тут. Хотілося зробити ще тільки дві зупинки, і до обох було рукою сягнути. Він взяв спортивну сумку з пасажирського сидіння і повільно рушив повз «Спайсерз», що еволюціонував у «Сім — одинадцять» з бензоколонкою перед фасадом. Коли він проходив мимо, до нього долинули голоси, примарні голоси близнючок Сіґсбі з 1960-го.

Мама з татком сваряться.

Мама казала сидіти на вулиці.

Нащо ти це зробив, старий, дурний Боббі Ґарфілде?

Старий, дурний Боббі Ґарфілд, так-так, це він. Можливо, з роками він порозумнішав, але, мабуть, не дуже.

На півдорозі вгору по Броуд-стрит він зауважив на тротуарі напівстерту решітку класиків. Став на одне коліно й у вечірньому світлі уважно роздивився креслення, проводячи по квадратах кінчиками пальців.