— Містере, вам зле?

То була молода жінка з пакетом «Семи — одинадцяти» у руках. Вона дивилася на Боббі однаковою мірою занепокоєно і недовірливо.

— Все добре, — озвався він, підводячись і обтрушуючи руки. Йому і справді було добре. Біля класиків — жодного місяця чи зірки, не кажучи вже про комети. І, гуляючи містом, йому на очі не трапилося жодного оголошення про зниклих домашніх улюбленців. — Усе чудово.

— Що ж, рада за вас, — кинула молода жінка і поквапилася своєю дорогою. Вона не посміхнулася. Боббі провів її поглядом, а тоді й сам пішов далі, гадаючи, що трапилося з близнючками Сігсбі і де вони тепер. Він згадав, як Тед Бротіґен якось говорив про час і назвав його старим лисим ошуканцем.

Доки не побачив № 149 на Броуд-стрит, Боббі й не усвідомлював, як сильно був упевнений, що будинок перетворився в пункт прокату відео, чи забігайлівку, чи взагалі в багатоповерховий дім. А він, виявляється, зовсім не змінився, тільки замість зеленого став кремовим. На ґанку стояв велосипед, і він згадав, як відчайдушно мріяв про велик того останнього літа в Гарвічі. У нього навіть була банка, щоб складати гроші, з наклейкою «Велорахунок» чи щось таке.

Доки він стояв, а його тінь видовжувалася на тротуарі, знову залунали примарні голоси:

Якби ми були Рокфеллери, тобі не треба було б позичати зі своєї велобанки, щоб покатати свою маленьку дівчинку на «Мертвій петлі».

Вона не моя дівчинка! Вона не моя маленька дівчинка!

У своїх спогадах він сказав це матері вголос, навіть прокричав… але в точності цих спогадів він сумнівався. Його мати була не з тих, на кого можна кричати. Тобто, якщо хочеш зберегти свій скальп.

Та й врешті-решт Керол і була його дівчинкою, хіба ні? Справді була нею.

Перш ніж повернутися до машини, у нього була запланована ще одна зупинка, тож, окинувши останнім довгим поглядом будинок, де він мешкав з матір’ю до серпня 1960-го, Боббі рушив назад униз пагорбом Броуд-стрит, помахуючи спортивною сумкою.

Те літо було сповнене магії, він не сумнівався в цьому навіть у п’ятдесят, хоч уже і не пам’ятав якої. А може, у нього просто було дитинство в дусі Рея Бредбері, яке мають, або принаймні пригадують, що мали, багато дітей з невеличких містечок. У якому реальний світ і світ фантазій іноді накладаються, створюючи своєрідну магію.

Так, але ж… хм…

Були ж трояндові пелюстки, ті, що переслала Керол… Та чи означали вони що-небудь? Колись здавалося, що так. Здавалося самотньому, майже загиблому хлопчикові, але трояндових пелюсток давно немає. Він загубив їх приблизно в той період, коли побачив фото того згорілого будинку в Лос-Анджелесі і зрозумів, що Керол Джербер більше немає.