На Саллі впала нова тінь, та, ухиляючись і здіймаючи руку, він зрозумів, що спізнився: якщо це праска чи тостер, чи ще якась господарська штуковина, вона роздробить йому череп. А якщо щось важче, то від нього залишиться тільки масна пляма на асфальті.

Падаючий предмет зачепив його руку, не заподіявши ні найменшого болю, зрикошетив і приземлився біля його ніг. Саллі дивився на річ спершу з подивом, а тоді з усе більшим зчудуванням.

— Свята срака, — пробурмотів він.

Саллі нахилився і підібрав бейсбольну рукавицю, що впала з неба, одразу впізнавши її навіть після стількох років: глибока подряпина уздовж мізинця і смішно переплетені вузлики на зав’язках із сиром’ятної шкіри були, неначе відбитки пальців. Він глянув на те місце, де Боббі вивів своє ім’я. Воно було на місці, однак літери здавалися свіжішими, ніж мали б бути, а шкіра виглядала витертою, вицвілою і порепаною, немов хтось писав на рукавиці інші імена, а потім стер.

Запах рукавиці, коли він підніс її до обличчя, був п’янкий і непереборний. Саллі натяг її на руку. Тут під мізинцем щось зашаруділо: запханий всередину аркуш паперу. Він не звернув уваги. Притис рукавицю до обличчя, заплющив очі й глибоко вдихнув. Шкіра, мастильний жир, піт і трава. Вона увібрала в себе всі-всі літа. Літо 1960-го, наприклад, коли він повернувся, пробувши тиждень у таборі, й усе змінилося: Боббі похмурий, Керол якась далека і блідо-задумлива, принаймні на якийсь час, а кльовий стариган, що жив на третьому поверсі над Боббі, Тед, поїхав. Усе змінилося… але все одно було літо, йому й далі було одинадцять, все і далі здавалося…

— Вічним, — промурмотів він у рукавицю і знову глибоко вдихнув її аромат, а поблизу скляна вітрина з метеликами потрощилася об дах хлібного фургона і стоп-сигнал, вібруючи, встромився в аварійну смугу, неначе кинутий спис. Саллі пригадав свого боло-баунсера і чорні кеди, і смак драже прямо з автомата, коли цукерка билася об піднебіння і відскакувала на язик; згадав відчуття на шкірі, коли маска ловця ідеально прилягала до обличчя, і «гіша-гіша-гіша» поливальників на Броуд-стрит, і як бісилася місіс Конлан, коли підходити надто близько до її дорогоцінних квітів, і місіс Ґодлоу в «Ашер Емпайр», що вимагала у вас, якщо ви здавалися їй старшим від дванадцяти років, показати свідоцтво про народження. І афішу з Бріжітт Бардо (якщо вона — сміття, то я хотів би бути сміттярем), загорнутою в рушник. Ігри у війну, в «кар’єри», перепасовування м’ячем, і гру в «пук» долонями на задній парті в четвертому класі на заняттях місіс Світсер, і…