Її очі були заплющені.

— Він дуже хотів розповісти тобі про свої почуття, він, хто пережив систему. Та не насмілився. Не казав, бо хотів захистити тебе.

Вона розплющила очі, але продовжувала грати, ніби у трансі, пальці цупко і впевнено бігали по грифу.

— Він зневажав їх, про це б він сказав тобі зараз, коли прийшло лихо.

Про що вона здогадалася, звідки вона знає?

— Усе своє життя. Він хотів сказати тобі. А тепер скажу я, — прошепотіла мати. — Чини їм опір. Бийся з ними. Ти мусиш вижити.

Сказавши останнє слово, вона припинила грати й поклала скрипку на стіл, встала, поцілувала доньку в чоло і вийшла з кухні. Музика й досі бриніла в повітрі, скрипка була тепла в тому місці, яким мати прикладала її до підборіддя.

Наступного дня була ціла черга кабінетів, з одним чоловіком, двома, трьома, а то й з жінкою в костюмі й зібраним у пучок волоссям, тьмяно-чорним і лиховісним, яка обійшла стіл і сіла біля неї, чи з полковником Дигтярем з жовтим прогнутим черепом, який просив її описати візерунок на килимі в номері готелю «Kӓmp», двері подеколи зачинялися за нею м’яко, подеколи ними гахкали так, що аж трусився одвірок, — «Ми тобі не віримо». А далі — щось неймовірне, страхітливе, неможливе, незворотне.

Хитка поїздка в мікроавтобусі без вікон, луна в підземному гаражі, й вони опинилися у в’язниці, скоріше за все, в Лефортові, не в Бутирці, бо справа політична. Її проштовхали тьмяно освітленим коридором до смердючої приймальні. Чоловік і жінка дивилися, як вона виступила зі спідниці, струсила туфлі й розстебнула бюстгальтер. Вони очікували, що вона потупить голову, відвернеться від їхніх поглядів, прикриє соски і лобок, та вона була натренованим горобцем, пройшла курс в АВР. Хай ідуть до біса. Гола-голісінька, вона стала рівно й дивилася на них, доки вони не кинули їй заляпану бавовняну тюремну робу. Роба шурхотіла об матрац у темній камері без вікон, з двома нарами, і вона подумала про матір, яка чекає на неї з вечерею, і стиха покликала батька, а тоді, на власний подив, Нейта.

Аби зламати її дух, Домініку водили коридорами, але так і не дозволили побачити жодного іншого ув’язненого. Охоронці клацали сталевими ключами, і коли двоє ключів одночасно клацали срібним «клац-клац, клац-клац», її заштовхували до дерев’яної шафи, які були в кінці кожного коридору, міцно замкнені, чорні, сповнені важким духом колишніх ув’язнених, і тільки тоді проводили когось іншого. Небо вона бачила лише чорним або блідо-жовтим, ніч змінювала день, та лампи в її камері повсякчас гули, а знадвору регулярно доносились сигнали машин.