У понеділок після сніданку Ваня нарешті зробив необхідні дзвінки. В КР, в Управління внутрішніх розслідувань і, зрештою, у ФСІН — психів зі Служби виконання покарань, демонічне сíм’я гулагів. Він представлявся, послуговуючись уже новим званням — генерал-лейтенант Єгоров, — і наказував їм закрити справу. Бо виглядає це все вже надто недобре, вона ж бо, Господи прости, донька його брата. Ні, він не хоче, щоб вони перейшли на Другий рівень. Ні, він не дає дозволу на використання наркотиків, курс сенсорної депривації чи сильніший електричний шок. «Що з вами не так, люди? Таке роблять з падлючими зрадниками, як той кріт, що й досі гуляє на волі, — подумав він. — Якщо вона ні в чому не зізналася, значить, нема чого визнавати», хоча біс його знає, що там робиться в Гельсінкі, коли справами керує той sliznjak— слизень — Волонтов. «Відмийте її і пришліть до мене, її мати непокоїться, вона потрібна мені на роботі», — сказав він з батьківською турботою.

Полковник Дигтяр особисто приніс у камеру картонну коробку з її одягом і лишався там, поки вона роздяглася, повернула робу — державну власність — і одяглася перед ним, її гомілки й стегна вкриті синцями, нігті аж пурпурові, ребра просвічують. І всього цього досягнуто за такий короткий час. Її вивели нагору, до ґратчастих дверей, вона вийшла на засніжену вулицю, заповнену шумом трафіку й вихлопами від автобусів, і трохи пройшлася пішки, щоб відчути землю під ногами, над головою їй клубочився пар її дихання. Накульгування зараз було помітніше, і в неї тремтіли ноги, та вона зосередилась на тому, щоб піти звідти, випрямивши спину й помахуючи руками. Під манжетами пальта все одно виднілися сліди на зап’ястях.

***

Домініці снилася в’язниця, коли вона спала у своєму ліжку або в кріслі у вітальні, доки її мати прала простирадла, просякнуті отрутою, що виходила з її тіла. Вона зайшла у шафу в коридорі, зачинилася в ній і стояла в темряві, заново переживаючи ті часи в ув’язненні — запахи і звуки, клац-клац, клац-клац — і відчуваючи задоволення від усвідомлення, що може вийти на світло, коли їй заманеться. Вона зв’язувала собі руки колготами й міцно затягувала вузол зубами, щоб відчути власний пульс. Коли всі ці страхи покинули її, вона тихо заплакала, сльози зрошували її щоки. Мати грала на скрипці кожен день, по півгодини, в той час як Домініка сиділа на підлозі й робила розтяжку, піднімала ноги до болю в животі й відтискалася від підлоги, доки не починали труситися руки. Першого вечора мати скупала її, сидячи біля ванни, але зараз Домініка вже стояла у ванній кімнаті сама, дивлячись, як поволі зникають сліди, спостерігаючи своє зцілення. Вона кивнула своєму відображенню в дзеркалі. Їй кращало, і разом з цим відчуттям звільнення в ній раз по раз здіймалася брунатна фуга, червона лють. Це була глибинна злість, яку можна легко контролювати, тривка, якою вона може живитися.