— Про що?

Амбра стурбовано придивилася до нього. Нахилилася й прошепотіла професорові на вухо:

— Роберте, ти ж не забув? Ми його знайшли — пароль Едмонда: «Релігії усі похмурі згаснуть, й наука добра візьме трон».

Її слова стрілою протнули туман у голові Ленґдона, і його свідомість остаточно прояснилася.

— Ми з тобою зайшли далеко, — сказала Амбра. — Рештою я можу зайнятися сама. Ти казав, що знаєш, де шукати Вінстона. Де в Едмонда комп’ютерна лабораторія? Просто скажи, куди мені йти, — і я решту зроблю сама!

Тепер пам’ять стрімко поверталася до Ленґдона.

— Знаю!

«Ну принаймні можу здогадатися».

— Розкажи!

— Треба їхати на інший кінець міста.

— Куди?

— Я не знаю адреси, — сказав Ленґдон, кволо спинаючись на ноги, — але можу показати.

— Будь ласка, Роберте, сядь! — хвилювалася Амбра.

— Так-так, сядьте, — відказав чоловік, який підіймався з храму. То був засапаний отець Бенья. — Швидка вже майже тут.

— А я здоровий! — збрехав Ленґдон. Його занудило, і він прихилився до стіни. — Ми з Амброю маємо йти.

— Ви зараз далеко не відійдете, — мовив Бенья, поволі підіймаючись сходами. — Там поліція чекає. Вони хочуть, щоб ви пояснили, що сталось. А храм оточений репортерами. Хтось навів їх, сказав, що ви тут. — Священик підійшов і стомлено всміхнувся професорові. — До речі, ми з сеньйоритою Відаль так раді, що ви залишилися живі! Ви врятували нам життя.

Ленґдон засміявся:

— А ви, без сумніву, врятували життя нам!

— Ну, хай там як, але маю нагадати, що ви звідси без зустрічі з поліцією не спуститеся.

Ленґдон обережно поклав руку на кам’яний бортик і поглянув униз. Похмура картина була далека, на великій глибині лежало некрасиво розпластане тіло Авіли, освітлене кількома поліцейськими ліхтарями…