Дружина заслуговувала на цю голу, відверту правду. Джинні розвернулася до Ралфа, здійнявши в повітря дерев’яну лопатку, наче зброю.
— Перепрошую, але, на мою думку, ти поводишся трохи нерозумно.
— Думай, що хочеш, люба, але ти мусиш пам’ятати дві речі. Винний був Террі чи невинний, я відіграв свою роль у тому, що його застрелили.
— Ти…
— Тихо, — сказав він, наставивши на неї палець. — Я говорю, і ти маєш мене зрозуміти.
Джинні затихла.
— І якщо він був невинний, то десь там, на волі, зараз ходить дітовбивця.
— Я це розумію, але може бути, що ти прочиняєш двері до чогось такого, що лежить далеко за межами твого розуміння. Чи мого.
— Надприродне? Ти про це? Бо в надприродне я не можу повірити. І ніколи не повірю.
— Вір, у що хочеш, — мовила дружина, обертаючись до плити, — але той чоловік тут був. Я бачила його обличчя, бачила витатуйоване на пальцях слово. «МУШУ». Він був… страхітливий. Це єдине слово, що спадає мені на думку. І через те, що ти мені не віриш, мені хочеться або плакати, або жбурнути цю сковорідку з яєчнею тобі в голову, або… я не знаю.
Ралф підійшов до неї й обійняв за талію.
— Я вірю, що ти сама в це віриш. Це правда. А ще обіцяю: якщо з цієї вечірньої зустрічі нічого не вийде, то я ще раз розгляну перспективу все облишити. Я розумію, всьому є межа. Згода?
— Мабуть, згода, принаймні наразі. Я знаю, що на тому бейсбольному матчі ти помилився. Я знаю, що ти намагаєшся загладити провину. Але що як ти помиляєшся ще більше, коли продовжуєш займатися цією справою?
— А якби то був Дерек у парку Філіс? — відказав Ралф. — Ти б усе одно хотіла, щоб я все облишив?
Запитання обурило Джинні, це був нечесний удар, але відповіді вона на нього не мала. Бо якби то був Дерек, то вона неодмінно хотіла би, щоб Ралф до краю світу гнався за людиною (чи
— Окей. Ти переміг. Але є ще одна умова, і вона не обговорюється.
— Яка?
— Коли ти сьогодні ввечері поїдеш на зустріч, то візьмеш мене з собою. І не намагайся мені втюхати, що це — поліцейські справи, бо ми обоє вже знаємо, що це не так. А тепер їж свою яєчню.