У нижній шухляді Джек таки знайшов те, що шукав, — дзеркало з відламаною ручкою. Він витер з нього пил, позадкував, поки дупа не торкнулась краю раковини, і підняв дзеркальце. Зашийок палав червоним кольором, на шкірі вже достигали пухирці розміром із дрібні перлини. Як таке можливо, коли на риболовлі він постійно обливався сонцезахисним спреєм, та й опіків більше ніде не було?

«Це не сонячний опік, Джеку».

Із Госкінза вирвалось тихеньке скавучання. Ясна річ, що цієї ночі у ванні нікого не було, жодних шизиків-страшків із татухою «НІЯК» на пальцях, звісно що ні. Та дещо Джек знав напевно: у його родині була схильність до раку шкіри. Від нього померла мати й один із дядьків. «Передається з рудим волоссям», — сказав якось батько після того, як йому видалили бородавки з лівої руки (що її водії, сидячи за кермом, постійно виставляють на сонце), передракові родимки з литок і базальноклітинну карциному з потилиці.

Джек пам’ятав велику чорну родимку (яка росла, безупинно росла) на щоці дядька Джима, пам’ятав на грудній кістці матері відкриті рани, які вже вгризались їй у ліву руку. Шкіра — найбільший орган людського тіла, і коли вона пускалась берега, результати були негожі.

«Хочеш, щоб я його забрав?» — спитав той чоловік за шторкою.

— Це був сон, — сказав Госкінз. — Я в Кеннінґу сполоху набрався, а минулого вечора до всирачки обіжрався мексиканською їжею, тож мені наснився кошмар. Ось і все, тему закрито.

Та він усе одно пошукав ґулі у себе під пахвами, під нижньою щелепою та всередині носа. Нічого. Тільки сонце трохи припекло потилицю. Хіба що сонячних опіків більше ніде не було. Лише пульсувала ця єдина смуга. Кров із неї не йшла (а це ще раз доводить, що нічна зустріч була тільки поганим сном), але вже достигав урожай пухирців. Певно, треба сходити до лікаря, і Джек обов’язково сходить… тобто спершу почекає пару днів — раптом воно саме загоїться.

«Зробиш те, що я попрошу? Без вагань?»

«Ніхто б не вагався», — подумав Джек, оглядаючи в дзеркальці зашийок. Якщо альтернатива — бути з’їденим зсередини, з’їденим живцем, то ніхто б не вагався.

  4

Джинні прокинулась, і погляд утупився в стелю спальні. Спершу вона не могла зрозуміти, чому її рот сповнює мідний присмак паніки, наче вона мала впасти й забитися, та якось утрималась на ногах, або чому підняла руки долонями вперед, мов боронилася від когось. Потім Джинні побачила, що ліва половина ліжка вже порожня, почула, як Ралф хлюпається в душі, і подумала: «Це був сон. Найяскравіший сон з усіх, що мені снилися, чорт забирай, але не більше».