— Поглянь сюди, Ралфе. Як цікаво.

Притримуючи двері, вона нахилилась роздивитися вщент розбитий замок. Не схоже, що тут скористалися ломом чи монтувалкою. Ралф вирішив, що хтось довбав по ньому камінням, поки замок не піддався.

— Що, Голлі?

— Бачиш, він однобічний. Замикається тільки для входу ззовні. Люди сподівалися, що близнюки Джеймісони чи хтось із першого рятувального загону міг вижити. І якби вони сюди дістались, то не наштрикнулися б на замкнені двері.

— Але сюди так ніхто й не дістався.

— Ні, — вона перетнула ділянку від входу до розколини в скелі. — Чуєш запах?

Ралф чув і знав, що вони стоять біля дверей в інший світ. Він вловив запах застоялої вологи та ще дещо — зіпсутий, солодкий душок гниючої плоті. Запах слабкий, але відчутний. Ралф згадав ту давню канталупу й комах, що роїлися всередині.

Вони зробили крок у темряву. Ралф був високий, та розщелина була ще вища, і йому не довелося пригинати голову. Голлі ввімкнула ліхтарик, спершу посвітила прямо в кам’я­ний коридор, який спускався під землю, потім направила промінь їм під ноги. Вони побачили низку сяйних краплин, що вели в темряву. Голлі зробила Ралфу послугу й не стала вголос зауважувати, що таку саму речовину її саморобний УФ-ліхтар вихопив у вітальні Андерсонів.

Пліч-о-пліч вони змогли пройти тільки футів шість. Після того прохід вужчав, і Голлі передала ліхтарик Ралфу. Він узяв його в ліву руку, правою тримаючи пістолет. У стінах зблискували вигадливі прожилки мінералів: червоні, бузкові, зеленувато-жовті. Час від часу Ралф спрямовував промінь угору, просто щоб пересвідчитись, що там немає El Cuco, що він не повзає нерівною стелею між обламаними сталактитами. Повітря було не холодне (він десь читав, що в печерах тримається температура, яка приблизно дорівнює середнім показникам місцевості, де вони розташовані), але їм стало прохолодно після спеки, що панувала зовні, і, звісно ж, шкіру вкривали краплі поту, який виступив від страху. З глибини тягнувся протяг, обдував обличчя й приносив із собою той самий слабкий запах гниття.

Ралф зупинився, і Голлі в нього врізалася. Він аж підстрибнув.

— Що? — прошепотіла вона.

Замість відповіді Ралф посвітив ліхтариком на скелю ліворуч. Там аерозольним балончиком хтось вивів два слова: «ПЕРЕВІРЕНО» і «НІЧОГО».

Вони рушили далі, повільно, потихеньку. Ралф не знав, як там Голлі, але до нього прийшло відчуття жаху, що далі — то дужче, а ще впевненість, що він більше ніколи не побачить дружини і сина. Чи сонячного світла. Диво, як швидко людям починає бракувати сонця. Ралф відчув, що як вибереться звідси, то питиме сонячні промені, мов воду.