— Агов.
Останній вигук був тихий, але Ралф на півдорозі затамував подих. Відчув, як рука Голлі, мов клішня, стиснула йому передпліччя.
— Отже, як ви вже сюди дійшли…
— …і доклали стільки зусиль, щоб мене розшукати, то підходьте ближче.
21
21
Пліч-о-пліч вони пройшли крізь арку, Голлі тримала Ралфа під руку, мов наречена, що німіє перед великим скупченням людей. Вона несла ліхтар, а Ралф — «глок», яким мав намір скористатися, щойно побачить ціль. Єдиний постріл. Тільки ніякої цілі не виявилось, принаймні не одразу.
За аркою випинався кам’яний дашок, що утворював такий собі балкон футів за сімдесят [262] над дном печери. Металеві сходи спіраллю вели донизу. Голлі поглянула нагору, і їй запаморочилось у голові. Сходи підіймалися ще футів на двісті чи більше — повз отвір, що, мабуть, колись був головним входом, аж до самої увішаної сталактитами стелі. Голлі збагнула, що весь цей пагорб — порожнистий, мов муляж торта у вітрині кондитерської. Секція сходів, що вела донизу, була ще нічого. А вгорі деякі болти розміром із кулак повідкручувалися, і частина сходинок п’яно звісилася над проваллям.
На самому дні, при світлі звичайного торшера (з тих, що їх можна побачити в будь-якій достатньо облаштованій вітальні) на них чекав аутсайдер. Шнур від лампи змійкою петляв до червоної, тихо гудючої скрині з друкованими літерами «ХОНДА» на боці. Удалині, біля крайки світного кола, стояла розкладачка із зжужмленою ковдрою в ногах.
Свого часу Ралф спобіг багато втікачів, і те дещо, за яким вони сюди прийшли, спокійно могло бути одним таким: позападалі очі, надто схудлий, ущент змарнілий. На ньому були джинси, сирицевий жилет поверх брудної білої сорочки й потерті ковбойські черевики. Неозброєний, як на перший погляд. Чоловік дивився на них обличчям Клода Болтона: чорняве волосся, високі вилиці, які свідчили про предка з корінних народів кілька поколінь тому, та еспаньйолка. З такої великої відстані Ралф не міг побачити тату на пальцях, та знав, що вони на місці.
Чоловік із Татухами, як звав його Госкінз.
— Якщо ви вже намірились зі мною поговорити, то доведеться ризикнути й спуститися сходами. Мене вони витримали, але мушу вам зізнатися — конструкція ненадійна.
Хоч він і говорив буденним тоном, слова накладалися одне на одне, подвоювались і потроювались, наче там був не один чужинець, а багато, ціла зграя, яка ховалася в тіні й розщелинах, куди не попадало світло єдиного торшера.