Голлі кивнула.

— Здається, це той прохід, який Лаві назвала Дияволовим спуском. Дивися під но…

Десь позаду й унизу пролунав короткий вереск каміння, за ним — ледь відчутний удар, що віддався в ногах. Ралф згадав, що навіть найміцніша крига інколи зсувається. Голлі глянула на нього широко розплющеними очима.

— Гадаю, все гаразд. Ця стара печера вже давно сама до себе говорить.

— Так, але можу закластися, що розмова тільки пожвавішала після землетрусу, про який нам розповідала Лаві. Той, що стався в сьомому році.

— Ти зажди можеш…

— І не проси. Я маю довести справу до кінця.

Ралф подумав, що таки має.

Вони рушили вниз спуском, тримаючись за поруччя, але ретельно оминаючи відбитки, що їх лишив попередній мандрівник. Біля підніжжя стояв знак:

ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО ДИЯВОЛОВОГО СПУСКУ

БУДЬТЕ ОБЕРЕЖНІ, ТРИМАЙТЕСЯ ЗА ПОРУЧЧЯ

За Спуском прохід дедалі ширшав. Ще один арковий проріз, але дерев’яне личкування подекуди відвалилося, відкриваючи те, що було створено природою: самий розпанаханий зів.

Голлі склала рупором долоні і тихо гукнула:

— Агов!

І її голос повернувся досконалою низкою багаторазових лун:

— Агов… гов… гов…

— Так я і думала, — сказала Голлі. — Це Зала звуку. Ота велика, про яку Лаві…