Чужинець розпростер руки, неначе виставляв себе напоказ.
— Як хочете, то вбийте мене, детективе, але разом зі мною ви вб’єте себе та свою подругу. У мене немає доступу до ваших думок, як до Клодових, та все одно я маю досить непогане уявлення, про що ви думаєте: ви гадаєте, що єдиний постріл — ризик невеликий. Правда?
Ралф нічого не відповів.
— Правда без сумніву, і мушу вам сказати, що ризик
Здавалось, луна прозвучала гучніше за крик. Голлі зойкнула від несподіванки, коли шмат сталактита, мабуть, і без того розтрісканого, відірвався від стелі й кам’яним кинджалом полетів униз. Небезпеки він не становив, бо впав далеко поза межами тьмяного світла від торшера, але Ралф збагнув суть.
— Оскільки ви вже знали достатньо, щоб мене тут відшукати, то, певно, знаєте і це, — мовив чужинець, опускаючи руки, — та про всяк випадок скажу, що в печерах і переходах під цією залою загубилися два хлопчики, і коли рятувальний загін спробував їх звідти дістати…
— Хтось вистрелив, і склепіння обвалилося, — додала Голлі зі сходів. — Так, ми знаємо.
— Це сталося в Дияволовому спуску, де звук від пострілу мав би бути приглушений, — посмішка. — Хтозна-що станеться, якщо детектив Андерсон пальне зі свого пістолета тут. Звісно, кілька великих сталактитів дощем попадають униз. Та навіть у цьому разі ви можете їх уникнути. Як ні — вас почавить. Окрім того, є ймовірність, що обвалиться ціла верхівка пагорба й поховає нас усіх під кам’яними брилами. Бажаєте ризикнути, детективе? Певен, що так ви й планували, коли спускалися сходами, та мушу вам сказати, що шансів вижити у вас малувато.
Сходи уривчасто рипнули, коли Голлі ступила на сходинку нижче. Чи на дві.
«Тримай дистанцію», — подумав Ралф, але змусити її до цього ніяк не міг. Ця пані була собі на умі.
— А ще ми знаємо, чому ти тут, — сказала вона. — Бо тут лежать дядько й кузени Клода. У землі.
— Дійсно, лежать, — він… воно вишкірилося ще ширше. Золотий зуб у цьому посміху, як і тату на пальцях, належав Клодові. — Разом із багатьма іншими, а також тими двома дітками, яких вони сподівалися врятувати. Я відчуваю їх у землі. Вони близько. Роджер Болтон із синами — там, за якихось двадцять футів під Зміїним черевом, — він тицьнув туди пальцем. — Я їх найсильніше відчуваю, і не лише тому, що вони так близько, а тому, що я перетворююсь на їхнього кровного родича.
— Та на їжу вони, мабуть, не годяться, — сказав Ралф.
Він дивився на розкладачку. Біля неї на кам’яній підлозі поруч із пінопластовим холодильником валялася ще одна, ледь помітна, неохайна купка шкіри та кісток.