Голлі знову замахнулася, цього разу влучила у вилицю, і непоказне обличчя вигнулося в потворний півмісяць. Мов ілюстрація до якоїсь знавіснілої дитячої книжки.

«Зрештою, це — ніщо, — подумав Ралф. — Ніхто. Схоже на Клода, схоже на Террі, схоже на Гіта Голмза… ніщо. Самі фальшиві подоби. Самі декорації».

Червоні хробакуваті створіння посипалися з дірки в голові чужинця, з носа, із судомного отвору у формі краплини, на яку перетворився мінливий рот. Хробаки звивистим потоком падали на кам’яну підлогу Зали звуку. Тіло Клода Болтона спершу затремтіло, потім хвицнуло, а тоді стало всихати у своєму одязі.

Голлі впустила ліхтарик і занесла білу штуку над головою (Ралф побачив, що це шкарпетка, біла й довга чоловіча спортивна шкарпетка), тепер тримаючи її обома руками. Вона востаннє опустила її, проломивши чужинцю маківку. Облич­чя тріснуло навпіл, мов гнилий гарбуз. Виявилось, що в порожнині немає ніякого мозку, лиш закомашніле гніздо хробаків, які відразу ж нагадали Ралфу про черв’яків, яких він давним-давно знайшов у канталупі. Ті, що вже встигли повипадати, корчилися на підлозі, пробираючись до ніг Голлі.

Вона позадкувала від них, зіткнулася з Ралфом, і ноги в неї підломилися. Ралф підхопив її й не дав упасти. Обличчя жінки геть зблідло. По щоках текли сльози.

— Кинь шкарпетку, — сказав він їй на вухо.

Голлі глянула на нього стуманіло.

— На ній хробаки зостались.

Вона ніяк не відреагувала, лиш продовжувала дивитися на Ралфа з якимось приголомшеним зачудуванням, і тоді він спробував висмикнути шкарпетку з її кулака. Спершу не зміг. Голлі стискала її мертвою хваткою. Він став розгинати пальці, сподіваючись, що їх не доведеться ламати, бо ж пола­має, як треба буде. Якщо іншого виходу не знайдеться. Бо якщо ті штуки її торкнуться, то ефект буде набагато гірший, ніж від отруйного плюща. А якщо вони залізуть їй під шкіру…

Голлі нарешті отямилась (принаймні трохи) і розчепила пальці. Шкарпетка випала, важкий носок із ляском ткнувся об кам’яну підлогу. Ралф позадкував від хробаків, які досі наосліп шукали собі жертву (а може, зовсім і не наосліп, бо рухалися просто на них), і потягнув Голлі за руку. Пальці її й досі були скрючені після жорсткої хватки, якою вона стиска­ла свою зброю. Голлі поглянула вниз, нарешті усвідомила загрозу й набрала в легені повітря.

— Не кричи, — сказав їй Ралф. — Не треба, щоб іще щось обвалилося. Просто піднімайся.

Він потягнув її сходами вгору. Подолавши чотири-п’ять сходинок, Голлі стала підніматися самостійно, та вони йшли задом наперед, щоб не спускати очей із хробаків, які й досі вивалювалися з розколотої голови чужинця. І з рота у формі краплі.