Ворфілд і Гасслер побачили, що вона забулася, і зраділи. Вони дивилися на неї крізь хвилясте скло, крізь шибку нових відчуттів, до якої вона тулилась обличчям.
З тіні за Ребою спостерігав Доларгайд, могутні м’язи на його спині тремтіли. Ребрами прокотилася крапля поту.
– Тепер на другий бік, – мовив біля її вуха доктор Ворфілд.
Він повів її навколо столу, Реба пробігла рукою хвостом.
Доларгайду раптом сперло груди, коли її пальці ковзнули пухнастими яєчками. Вона накрила їх долонею, потім рушила далі.
Ворфілд підняв величезну лапу й поклав їй у руку. Реба відчула шерехатість подушечок, слабкий запах підлоги тигрової клітки. Доктор натиснув на палець, аби показався кіготь. Долоні Реби наповнили важкі, пружні мускули плечей.
Вона обмацала вуха тигра, широку голову та обережно, під наглядом ветеринара, торкнулася шорсткого язика. Від гарячого дихання волосся на руці стало дибки.
Зрештою доктор Ворфілд вклав їй у вуха стетоскоп. Опустивши руки на ритмічні груди, обернувши обличчя вгору, вона сповнювалася ясним громом тигрового серця.
Реба Макклейн – тиха, зашаріла, піднесена дорогою від зоопарку. Раз вона повернулася до Доларгайда й повільно вимовила:
– Дякую тобі… дуже дякую. Якщо ти не проти, то мені конче хочеться мартіні.
– Зачекай тут хвилинку, – сказав Доларгайд, припаркувавшись у себе на подвір’ї.
Реба раділа, що вони не повернулися до неї у квартиру. У набридле, безпечне місце.
– Не прибирайся. Заведи мене всередину й скажи, що все чисто.
– Зачекай тут.
Він заніс у будинок сумку з винової крамниці й провів швидкий оглядовий обхід. Зупинився на кухні й постояв там секунду, затуливши обличчя руками. Він не знав до пуття, що робить. Він відчував небезпеку, але не від жінки. Не міг дивитися на сходи, що вели нагору. Він мусив щось зробити й не знав як. Треба відвезти її додому.
До свого Становлення він нізащо б не наважився на це.
Тепер він розумів, що здатен на все. На все. На все.
Він вийшов надвір, у захід сонця, у довгу синю тінь фургона. Реба Макклейн трималася за його плечі, доки намацала ногами землю.