Доларгайду здавалося, що сама кімната змінилася. Ця жінка була першим бажаним гостем, який добровільно зайшов до цього буднику, і тепер кімната поділилася на дві половини – його і її.

Сонце згасало, грала музика – Дебюссі.

Він запитав її про Денвер, і вона трохи розповіла йому, та говорила байдуже, мов думала про щось інше. Він описав будинок і велике подвір’я з живоплотом. Особливої потреби розмовляти не було.

У тиші, поки він міняв платівки, вона промовила:

– Той чудовий тигр, цей будинок, ти повен несподіванок, Ді. Не думаю, що хтось насправді тебе знає.

– А ти питала?

– Кого?

– Когось.

– Ні.

– То як ти знаєш, що мене ніхто не знає?

Він зосередився на синтаксисі й вимові, і тон питання вийшов нейтральним.

– Ой, та кілька жіночок із «Ґейтвею» бачили, як я на днях сідала до тебе у фургон. Ото вони цікаві. Неждано-негадано в мене з’явилася компанія біля автомата з колою.

– Що вони хочуть знати?

– Просто хочуть соковитих пліток. А коли зрозуміли, що таких нема, то пішли геть. Намагались пересудів навудити.

– І що питали?

Реба збиралася перевести явний інтерес до жінок на себе й зробити це з гумором. Але не вийшло.

– Про все питали, – відповіла вона. – Ти їм видаєшся дуже загадковим і цікавим. Годі тобі, це ж комплімент.

– Вони тобі говорили, який у мене вигляд?

Він поставив питання недбало – дуже вміло, проте Реба знала, що тут ніхто не жартує. Тож вона відповіла прямо:

– Я їх не питала. Але так, вони розповіли, який у тебе, на їхню думку, вигляд. Хочеш почути? Дослівно? Як ні – то не питай.