Вона відчула масив будинку. Визначила його висоту за луною, коли зачинилися дверцята фургона.

– Чотири кроки травою. Далі – покіт, – сказав Доларгайд.

Вона взяла його за руку. По його тілу пробігло тремтіння. Крізь бавовняну тканину проступив піт.

– То в тебе є покіт. Для чого?

– Тут жили літні.

– Але зараз – ні.

– Ні.

– Тут прохолодно, відчувається, що стеля висока, – сказала вона у вітальні.

Повітря, мов у музеї. Тут курилось пахощами? Удалині цокав годинник.

– Будинок великий, так? Скільки кімнат?

– Чотирнадцять.

– І старий. Тут старі речі.

Вона зачепила бахромчатий абажур і торкнулася його пальцями.

Сором’язливий містер Доларгайд. Реба чудово розуміла, що він розпалився, побачивши її з тигром. Здригнувся, мов кінь, коли вона взяла його за руку на виході з процедурної.

Який вишуканий вчинок, що він улаштував таке побачення. Мабуть, ще й красномовний, та вона була не певна.

– Мартіні?

– Дай-но я піду з тобою і сама зроблю, – сказала вона, знімаючи туфлі.

Реба налила в склянку вермут, відміряючи кількість пальцем. Згори – дві з половиною унції114 джину й дві оливки. Вона швидко знайшла в цьому будинку орієнтири – цокання годинника, гудіння кондиціонера на вікні. Тепла місцина на підлозі біля дверей на кухню, куди в другій половині дня лягали сонячні промені.

Доларгайд відвів її до свого великого крісла. Сам сів на диван.

Повітря мов наелектризоване. Наче флуоресценція в морі, коли кожен порух лишає по собі візерунок. Реба знайшла підставку для склянки біля крісла, Доларгайд поставив музику.