— Ти не сказала мені, як помер Семюел, — мовила Амальтея. — Як та жінка його вбила.
— То був самозахист. Це все, що ви маєте знати. Вона не мала вибору, мусила відбиватися.
— А що за жінка та Матильда Первіс? Я хотіла б дізнатися про неї більше.
Мора мовчала.
— Я бачила її фото по телевізору. Наче нічого особливого. Не знаю, як вона могла це зробити.
— Люди що завгодно зроблять, аби вижити.
— Де вона живе? На якій вулиці? У новинах сказали, що вона з Натика.
Мора дивилася в темні очі матері й відчула, як спиною пробіг холодок. Не за себе — за Метті Первіс.
— Для чого вам це знати?
— Я маю право. Як мати.
— Мати? — Мора мало не зареготала. — Ви справді думаєте, що заслужили на це звання?
— Але ж я твоя мати. А ти — сестра Семюела. — Вона схилилася ще ближче. — Знати — це наше право. Ми його родина, Моро. Немає в житті нічого міцнішого за кров.
Мора дивилася в ці очі, так моторошно схожі на її власні, і бачила там не менший розум і навіть проблиск винятковості. Але це світло було спотворене — викручене відображення в розбитому дзеркалі.
— Кров нічого не важить, — мовила вона.
— То чому ти тут?
— Я прийшла, щоб востаннє подивитися на вас. А тепер я піду. Бо я вирішила, що попри все те, що може сказати ДНК, моя матір не ви.
— А хто ж?
— Жінка, яка мене любила. Ви не знаєте, як любити.