«Чи пережила б я такий жах? Відповіді я ніколи не знатиму. Якщо не опинюся в такому ж ящику».

Біля свого авто в гаражі детектив спіймала себе на тому, що оглянула всі чотири колеса, перевіряючи чи вони цілі, тоді роздивилася всі автівки навколо, шукаючи можливого спостерігача. «Ось до чого доводить робота, — подумала вона. — Починаєш відчувати зло навколо, навіть тоді, коли його немає поряд».

Вона сіла до «Субару», завела двигун. Трохи посиділа, поки він гуркотів, поки всередині завдяки кондиціонеру вистигало повітря. Тоді дістала з сумочки телефон, думаючи: «Я мушу почути голос Гебріела. Мушу знати, що я не Метті Первіс, що мій чоловік мене справді любить. Так, як я люблю його».

Він відповів після першого ж сигналу.

— Агент Дін.

— Привіт.

Гебріел засміявся.

— Я саме хотів тебе набрати.

— Я скучила.

— Сподівався, що ти це скажеш. Я вже їду до аеропорту.

— Аеропорт? Тобто….

— Сідаю на наступний рейс до Бостона. То як щодо побачення із власним чоловіком сьогодні ввечері? Запишеш мене до списку своїх справ?

— Вічним чорнилом. Тільки повертайся. Будь ласка, повертайся.

Пауза. Тоді ніжний голос Гебріела:

— Джейн, у тебе все гаразд?

Її очі обпекли неочікувані сльози.

— О, це все кляті гормони. — Вона витерла обличчя й засміялася. — Здається, ти мені зараз дуже потрібен.

— Хай так і буде. Бо я вже їду.