Або, за цих обставин, зникнути й залишатись зниклими.

Той відворотний образ Кевіна ніяк не зникав з її голови. Недолік того, що вона фахівець із допитів у тому, що вона в найдрібніших подробицях знає, що вони можуть з ним зараз робити. Вона не могла не лічити хвилини, що спливають, не уявляти, як відбувається допит.

Деніел мовчав. Речі він пакував недовго; вони не розкладали їх тут, не влаштовувались зручно. Вони від самого початку знали, що, можливо, їм доведеться зніматись і їхати будь-якої миті, чи то через якусь катастрофу, чи то зуживши гостинність Вал.

Вона розуміла, що він відчуває. Він ніяк не хотів повірити, що все обернулось так погано. Не хотів йняти віри, що, можливо, Кевін вже мертвий чи що смерть наразі для нього, можливо, — найкращий вихід. Він згадуватиме, як Кевін вдерся крізь дах посеред ночі, аби його врятувати, і почуватиметься винним, що не зміг зробити те саме для нього. Більш ніж винним — безпорадним, слабким, лютим, відповідальним, боягузом… Те ж саме, що вже почала відчувати вона.

Але вона нічого не могла вдіяти для Кевіна. Якби вони з Кевіном помінялись місцями, він би теж нічого не спромігся вдіяти для неї. Не знав би, де вони її тримають. Лихочинці не обрали б місце, про яке знають Алекс чи Кевін. Перед ними відкрито безліч можливостей. А якщо й був би якийсь спосіб визначити їхню схованку, вони б не вчинили так недбало, щоб не потурбуватись про добру охорону в тому місці. Кевін був би так само безпорадний, як і вона.

Вона не повинна марнувати час, розмірковуючи про неможливе. Вона має зосередитись.

Вона має діяти, припускаючи, що Кевін ще живий і що поганці невдовзі знатимуть, що вона та Деніел теж живі й десь поруч. Вони дізнаються ім’я Вал та її адресу. Вони знатимуть марку, модель, колір та, імовірно, номерні знаки двох авто, які вони наразі мають у своєму розпорядженні. Отже, час їм якомога далі дистанціюватись від цих фактів.

Алекс поволі підвелась.

— Мабуть, нам ліпше віднести речі в машину й рушити.

Деніел підпирав стіну поруч із купою сумок, схрестивши руки на грудях. З червоними очима. Він кивнув.

Вал ніде не було, коли вони визирнули у вітальню, обоє з повними торбами в руках. Без собаки кімната здавалась холоднішою та просторішою. Алекс швидко попростувала до вхідних дверей.

У ліфті та дорогою до машини вони не розмовляли. Алекс, кинувши сумки біля багажника, виловила ключі в кишені.

Нетривалу тишу розітнуло тихе шкряботіння. Скидалось, що воно лунає десь поряд чи, можливо, з-під машини.

Я пришелепувата, — міркувала Алекс, сідаючи навпочіпки біля сумок, у яких, як сподівалась, була зброя, хоча насправді найімовірніше там — медичні засоби. Вона знала, у якому вони зараз небезпечному становищі, але все одно зайшла в підземний гараж-парковку без зброї.