Поки ліфт їхав угору, Алекс уперше помітила вираз обличчя Вал. Він був… занадто збудженим. Алекс сподівалась, що у Вал не почнеться така собі ошаліла від влади цукрова лихоманка.

Ліфтові двері розчинились, ведучи в порожній коридор. То була гарна будівля з красивою ліпниною та мармуровою підлогою, але після помешкання Вал це мало цілком пересічний вигляд.

Вал везла візок маленьким коридорчиком, показуючи Алекс жестом іти попереду.

— Номер тисяча шістсот дев’ять, наприкінці. Не замкнено, — мовила вона, і Алекс знову насторожилась, почувши її збуджений голос. Хоча, можливо, якщо Вал достатньо захопиться, вона погодиться піти з Алекс на основне завдання.

Алекс поспіхом зайшла у квартиру: чимало ще належить підготувати, і вона має діяти швидко. Вона ледве звернула увагу на звичайну вітальню, поєднану з кухнею, із запнутими запонами вікнами в бежевих тонах. Помітивши відчинені двері у дальній стіні, за якою виднілась яскраво осяяна кімната з королівським ліжком, вона попростувала туди й побачила кілька спортивних сумок, що стояли біля уквітчаного покривала.

Вона вже була на півдорозі до виходу, коли по-справжньому усвідомила, що навколо неї, і саме тоді її погляд зосередився на чоловікові, що стояв у тьмяно освітленій кухні.

Вона, звісно, очікувала на щось, утім це не врятувало її від переляку. Вона, підскочивши, відійшла на крок, а її пальці автоматично лягли на маленькі гачки на її каблучках.

— Ну? — спитав він.

Високий чоловік у дешевому чорному костюмі чекав, пересилюючи усмішку.

— Я ж казала, — мовила Вал з-за спини, і Алекс відчувала, як вона самовдоволено усміхається, навіть не дивлячись на неї.

У чоловіка була нордійська зовнішність: біла шкіра та бліде, біло-русяве волосся. Його білява борода була акуратно зістрижена тримером, тому він нагадував їй університетського професора. У нього були такі світлі брови на тлі чола, що здавались майже невидимими, абсолютно змінюючи вираз його очей та чоло. Волосся, що обрамляло обличчя, було пряме, коротке та акуратно зачесане. А маківка — бліда, блискуча й абсолютно лиса. Через це форма його голови здавалась іншою, додаючи йому зайвий десяток років. Він носив сріблясті окуляри і мав несподівано пухкі щоки. Але найбільше вражали його ясні, крижано-блакитні очі, обрамлені майже білими віями.

— Ти скидаєшся на негативного героя штибу Джеймса Бонда, — пробурмотіла Алекс нерозбірливо.

— Це добре? — спитав Деніел, трохи незвичним голосом, — якось невиразно, дещо нечітко.

У Алекс упало серце, коли вона оглянула перетворення зблизька. Якби вона спеціально не вишукувала в ньому замаскованого Деніела, вона б проминула цього чоловіка на вулиці. Навіть якби вона шукала Деніела, цього чоловіка можна було б запідозрити тільки через його зріст. Коли відчай остаточно потонув десь у шлунку, Алекс зізналася собі, що насправді гадала, що у Вал нічого не вийде.