— Так, але кличте мене Адамом.
— Даруйте, Адаме, нам, звісно… лестить, але не думаю, що ми зможемо взяти участь.
— О, — відповів Адам чи то зітхаючи, чи то буркочучи.
Йому траплялось кілька разів, щоб на заваді ставав розклад чи вагомі нагальні обставини: весілля, похорони, пересадка органів, що перешкодили, але мрія ніколи не помирала через наполегливі зусилля власників закладу та подальшого розчарування. Якось бідолашна жінка з Омахи пробалакала, шмигаючи носом, у слухавку цілісіньких п’ять хвилин.
— Я щиро вдячна, що ви про нас згадали…
Немов то було звичайнісіньке запрошення від далеких родичів відвідати вечірку у дворищі з нагоди дня народження.
— Пані Вікс! Я не впевнений, що Ви усвідомлюєте, як це, можливо, вплине на ваш бізнес. Я можу прислати вам трохи статистики — ви здивуєтеся, як зміняться цифри під підсумковою рискою після появи в шоу.
— Я переконана, що ви маєте рацію, пане Копецки…
— Що там таке, Оллі? — втрутився чужий голос. Глибокий та дуже гучний.
— Даруйте, хвилинку… — мовила пані Вікс до Адама, а потому заговорила трохи приглушено. — Зрозуміло, — відповіла вона гучному голосові. Це те шоу, щось про «American Food Trip».
— Чого їм?
— Вочевидь, хочуть знімати «Хайдевей».
Адам повільно увібрав повітря. Можливо, хтось із решти власників гідно відреагує.
— О, — мовив глибокий голос, а те, який тоном він говорив, нагадало Адамові про першу реакцію жінки. Прісно.
Хіба це погані новини? Адам почувався так, наче з нього поглумились. Чи це так Бесс і Нейл вирішили пожартувати?
— Невже? — спитав хтось здаля. Ще один глибокий голос, але цей з більшим ентузіазмом. — Вони хочуть знімати нас у своєму шоу?
— Так, — відповіла пані Вікс, — але не…
Пролунало кілька схвальних відгуків, які перервали те, що вона збиралася сказати. Адам досі сидів напружено. Він не відчував, що щось змінилось на тому кінці дроту.
— Хочеш, аби я побалакав із ним, Оллі? — заговорив гучний голос.
— Ні, йди владнай усе з ними, — мовила пані Вікс. — Можливо, Натаніелю знадобиться міцний напій. Можливо, ще й офіціянти. Я сама впораюсь.