— Ветеринар гадає, що Деніел уже вдосталь одужав, щоб їхати. І я погоджуюсь. Ви, Бічі, відьомська порода, — вона захитала головою, досі дивуючись, як Деніел так швидко й цілковито видужав. — А ще він хоче подивитись на твої підошви.

Кевін скривився: — З моїми підошвами все чудово.

— Не стріляй у посланця. Буквально.

Насупленість змінилась нормальним виразом обличчя, але він і надалі стирчав у одвірку, не зводячи з неї очей.

— Отже?.. — повторив він.

— Отже… чи ти вже знаєш, куди прямуватимеш?

У Алекс несвідомо сіпнулися плечі.

— Поки що нічого не визначено, — і як боягузка, вона відвернулась до своєї зношеної сумки, ще раз оглядаючи складені хімічні речовини, перевіряючи, щоб вони були добре захищені й не розчавились, щільно складені у сумці. Подумки вона відзначила, що, мабуть, перестаралася, збираючись у путь. Можливо, складати в абетковому порядку не потрібно було. Але вона мала багато вільного часу, тож, окрім як шукати в Інтернеті собі нове лігво, вона не мала чого робити. Деніел не погоджувався на те, щоб вона оглядала його більше чотирьох разів на день.

— Ти вже розмовляла про це з Денні?

Вона кивнула, досі сидячи до нього спиною.

— Він каже, що згоден поїхати зі мною, куди мені заманеться.

— Він, гадаю, збирається причепитися за тобою.

Кевін говорив звичним тоном, але Алекс відчувала, що він, мабуть, докладає зусиль, щоб його голос лунав саме так.

— Я у подробицях з ним цього ще не обговорювала, але так, мабуть, слід припустити саме це.

Із хвилину він мовчав, а їй і справді більше нічого було робити з тими сумками. Тож вона поволі повернулась до нього обличчям.

— Еге, — мовив він. — Я й сам бачив, що воно до того йде, — вираз обличчя він мав байдужий. Тільки очі видавали глибину його горя.

Вона не хотіла розповідати все до кінця, але почувалась винною, приховуючи.

— Якщо тобі від того полегшає, він, здається, гадає, що ти теж будеш із нами.

Брови у Кевіна випрямились, а звичайний насуплений вираз зник.

— Невже?