— Так. Мені не здається, щоб він наразі збирався ще з кимось розлучатись.

Кевін схилив підборіддя.

— Я його розумію. Хлопчина пережив чимало.

— Він непогано оговтується.

— Слушно. Але ми ж не збираємось знову його травмувати. Не треба, щоб у нього стався рецидив.

Алекс знала, що Кевін пристане на це. Вона придушила зітхання й усмішку, зберігаючи нейтральний вираз обличчя.

— Саме так, — сказала вона своїм по-лікарському серйозним тоном. — Мабуть, найкраще — намагатись, щоб у його оточенні було якомога менше змін, окрім хіба тих, котрих не уникнути.

А ось Кевін свого зітхання не придушував. Він голосно видихнув і схрестив руки на грудях.

— Мабуть, то буде неабияка морока, але, гадаю, я зможу бути поруч із ним, поки він пристосується.

Алекс не втрималась, щоб йому хоча б трішки не заперечити:

— Я впевнена, він не захоче завдавати тобі клопоту. Виживе самотужки.

— Ні, ні. Я заборгував хлопцю. Тому зроблю те, що мушу.

— Він буде вдячний.

На цілісіньку хвилину їхні з Кевіном погляди перестрілись, він дивився на неї щиро, а потім раптом ніяково. Але та мить минула, і він усміхнувся.

— А до якої території загалом придивляєшся? — спитав.

— Міркувала про Південний Захід чи Скелясті Гори. Містечко середнього розміру, осісти десь у передмісті. Як зазвичай.

Як вони знали, ніхто їх не розшукував, але Алекс завжди була прихильницею, щоб розігрувати напевне, про всяк випадок. Та й все одно доведеться використовувати фальшиві посвідчення, адже Джуліана Фортіс офіційно загинула.

Деніелів спів раптом обірвався, а потім залунав знову, приглушений рушником.

— Я знаю містечко, яке, можливо, згодиться.

Алекс поволі захитала головою. Мабуть, він уже орендував будинок. Але хай що він уже зробив, ім’я собі вона обере самостійно.