— Чого ж ти зразу не сказала?

— Бо не натішуся, як ти дратуєшся. Давай я поставлю чайник, а ти бодай штани одягнеш. Щось я не пригадую жодних поранень нижче пояса, котрі потребують медичного огляду.

Він обвів каламутним поглядом підлогу, тоді потягнувся кістлявою ногою до пожежних штанів.

Гарпер глибоко вдихнула, наміряючись врешті розказати йому про мандрівку додому, — а тоді знову завела розмову на манівці, запитавши:

— Ти завжди хотів бути пожежником? Давно ти так одягаєшся? З дитинства? — На ці балачки Гарпер штовхав адреналін. Їй стало цікаво, чи саме так люди почуваються під час стрибка з парашутом. Руки в неї тремтіли.

— Аж ніяк. Я мріяв стати рок-зіркою. Хотів носити шкіряні штани й проводити вихідні у ліжку з обдовбаними моделями. А ще писати пісні, повні претензійної недомовленості.

— Не знала, що ти ще й музикант. На чому грав?

— Ой, та руки так і не дійшли навчитися грати на якомусь інструменті. Видавалося надто клопітним. Та й, оскільки мати була глухою, а батько — тираном, музична освіта до списку пріоритетів моєї сім’ї не належала. Найближче до життя рок-зірки я дістався, хіба продаючи наркоту.

— Ти барижив? Щось мені це не подобається. Які саме наркотики?

— Галюциногенні гриби. Мені здалося логічним спробувати отримати хоч якийсь зиск з власного вченого ступеня у ботаніці. Я продавав різновид псилоцибінового гриба, називався він «Смурфштик», — синенький такий, користувався попитом і добре смакував з парою яєць. Бажаєте якось зі мною скуштувати омлет з «Смурфштиком», сестро Вілловз?

Вона розвернулася до нього спиною.

— Драконяча луска — це ж спора. Грибок. Тобі, певно, чимало про нього відомо?

Він не відповів. Гарпер озирнулася. На обличчі в нього застиг безневинний вираз. Пожежник навіть не намагався натягнути штани. Вони й досі валялися, зібгані, біля ніг. Її дратувало, що він все ніяк не одягнеться: від цього він видався ще лячнішим, ніж вона сподівалася. Гарпер вкотре відвела погляд.

— Тому ти можеш її контролювати? Використовувати? І при цьому всьому не згоряти, наче азбестом вкритий? Це тому, що ти знаєш щось таке, що решті з нас не відомо?

Він стиха щось промурмотів, а тоді сказав:

— Мені здається, що я не стільки розуміюся на лусці, скільки поміг їй себе краще пізнати. Пательні в коробці, під пічкою.

— Нащо мені пательня?

— Ти хіба не посмажиш нам яєчні?

— А яйця є?