— Ні. А в тебе хіба нема? У тій твоїй торбі для закупів? Та вже Бога ради, сестро Вілловз, ти хоч якихось смаколиків мала ж принести!

— Мені дуже прикро, що я не принесла тобі жодних яєць, французьких тостів і морфіну. Натомість я прочовгала три милі, ледь не потрапивши в лапи кремаційного загону, щоб роздобути шину для твого ліктя та бинт для зап’ястя. Серед них був і мій колишній чоловік, — на власний подив, Гарпер відчула, як в очах злегка защипало, проте зусиллям волі не дала цьому перерости в щось більше. — А ще я принесла розсипного чаю, бо добра і думала, що тобі це трошки підніме настрій, навіть не стала просити подяки. Усе, чого я попросила, — це щоб ти натягнув штани, але ти навіть цього не бажаєш робити, бо, я так підозрюю, тобі весело бути голим і спостерігати, як мене це діймає.

— Я не можу.

— Не можеш що? Подякувати? Перепросити? Виявити дрібку люб’язності?

— Штани не можу одягнути. Не можу схилитися й натягнути їх. Надто боляче. І ти була надзвичайно добра до мене, тому я завинив тобі слова подяки. Тож скажу зараз. Дякую тобі, сестро Вілловз.

Якимось чином каяття в його голосі змусило її охолонути. Вона поступово оговтувалася після викиду адреналіну. Хвиля напруги потроху відступала і на поверхню почала виринати втома.

— Вибач. Непрості видалися кілька днів. І я щойно пройшла крізь найгірше. Я повернулася додому, щоби зібрати деякі припаси, і тут об’явився Джейкоб з гуртом нових друзяк. Одним з них був той радіохвалько, Мальборо-Мен. Той, що постійно розводиться про всіх убитих ним паяльників. Довелося ховатися. Тривалий час.

— Ти ходила додому? Сама? Чому ж не відправила когось?

— Кого? Усі Пильнувальники — діти. Голодні перевтомлені діти. Не мала бажання наражати їх на ризик. Тебе я відправити не могла, не з такими ребрами. Окрім того я знала, де саме варто шукати. Здалося слушною ідеєю сходити самій. Ти ж бо не розповів, що стало з моїм будинком.

— Про те, що твій колишній вирішив двотонним снігоочисником трохи перестановку зробити там? Мені здавалося, що за один тиждень ти і так досить втратила. Нащо навалювати ще? З тобою все гаразд?

— Я була... налякана. Чула, як вони говорять про мене. Вони й про тебе говорили.

— Та що ти кажеш! — картинно здивувався чоловік. Здавалося, він був втішеним.

— Так. Говорили про чоловіка, який зумів озброїтися драконячою лускою, може метати полум’я і вештається в пожежному одязі. Все ніяк не могли визначитися, чи ти справжній, чи, може, міська легенда.

— Овва! На півдорозі до того, щоб нарешті стати рок-зіркою!