— Усі, — промовив Джейкоб. Крізь задимлене повітря промайнула лопата, з силою опустившись на кота, наче молоток для крокету вдарив по м’ячику.

Містер Трюфель злетів у повітря, мертвий, з переламаною шиєю, і впав у кущах. Гарпер скрикнула й позадкувала, поточившись і впавши задом на землю. Джейкоб здійняв над собою лопату, тримаючи її обома руками. Відштовхнувшись п’ятами, вона посунулася назад, і за мить лезо лопати опустилося у м’яку землю у неї між ніг.

Гарпер поплазувала геть від нього, соваючись сідницями по розбитому склу та гострому каменюччю. Джейкобу довелося поторсати держак з боку в бік, перш ніж вдалося витягти лопату з землі; тоді Гарпер і змогла його як слід роздивитися. Шкіра на правій руці Джейкоба була вся чорна й обпалена, немов у обсмаженого курчати. Плоть на ній потріскалася, оголюючи напнуте, рожевувате м’ясо, що блищало від гною. Правий бік обличчя теж був обвуглений — там і досі димілося волосся. Давній чорний опік у формі чоловічої долоні вкривав його горлянку.

Джейкоб посунув на неї, поволі кульгаючи. Від колишньої граційності не лишилося й сліду. Коли він заговорив, його голос звучав хрипко й ледь розбірливо. Губи з одного краєчку рота спеклися.

— Я мав рацію, коли казав, що захворів через тебе, моя маленька, — промовив він. — Це правда, ти не заразила мене драконячою лускою, однак я все одно став хворий, хай інакше. Гірше. Бути поряд з тобою — це наче мати легку гарячку. Така жінка, як ти — наче болячка. Ти паразитувала на мені, як бактерія. Гадки не маєш, як я хочу одужати. Вилікуватися.

Він замахнувся знову, але Гарпер відштовхнулася п’ятами. Лезо лопати розітнуло димку, потягнувши за собою шовковисті клаптики диму.

— Колись я думав, що ти станеш моєю музою, — промовив він, а тоді зайшовся химерним, деренчливим реготом. — Думав, ти надихатимеш мене! Що ж. Зрештою, так і склалося. Зрештою, ти привела мене до мого покликання: гасити пожежі. Я такий добрий маленький пожежничок, що гашу їх ще перед початком. Розумієш? У певному сенсі, ти таки стала моєю музою!

«Муза з мене краща, ніж із нього — письменник», — спало на думку Гарпер, і щодо цього вона аж ніяк не шкодувала. Джейкоб дивився на неї лише крізь призму натхнення та звинувачення, але в будь-якому разі їй було відведено роль його палива. Вона завжди була лише чимось, що можна спалювати.

— Твій бойфренд ще живий? — запитав Джейкоб, хитнувши головою в бік вантажівки. — Я сподіваюся, що так. Відітну тобі довбешку і покладу йому на коліна перед тим, як порішити. Щоб він востаннє глянув на твоє лице і промовив твоє ім’я. Щоб знав, що йому не вдалося втримати те, що він забрав у мене.