Полум’я, що колись було жінкою, здійнялося над зчорнілим задимленим трупом Джейкоба Ґрейсона. Постать облишила свою здобич і рушила до дітей. Під її п’ятами лишалися вогненні сліди, від яких танув і вкривався бульбашками асфальт.

За десять футів від Ніка з Еллі вона напрочуд граційно опустилася, беручись за щиколотки та всідаючись зі схрещеними ногами на землю. Еллі здійняла голову, втупившись поглядом у фігуру, а тоді стиснула брата за плече, даючи зрозуміти, що загрози немає.

Золотисте волосся жінки струмувало й потріскувало. Дорога під нею плавилася, перетворюючись на смоляну калюжу.

Нік заговорив жестами. Він запитав:

«Мама?»

Вона кивнула і, водячи руками у вихорі вогню, промовила:

«Колись я була нею. Втім, та людина вже майже вся вигоріла».

«Я скучив за тобою», — промовив він. А Еллі, жестикулюючи, додала:

«Я теж. До болю».

Сара закивала знову. Маківка жінки була відкритим келихом вогню. Хоч би що вона спалювала, аби лишатися з ними: повітря, вихор мільйонів зерняток спори, — часу в неї лишалося обмаль, вона поволі холонула. Коли задмухав легенький вітерець, по Сарі забігали брижі, наче на віддзеркаленні у воді.

«Усе це моя провина», — промовляв до неї руками Нік.

«Сірник за пожежу не картають, — відказала полум’яна постать Сари. — Картають того, хто його запалив. Ти був лише сірником».

«Ти б і досі була з нами, якби я не спробував навчити тебе прикликати полум’я».

«Я й досі з вами, — відповіла вона й порухами рук провадила далі: — Завжди з вами. Любов ніколи не згорає. Вона продовжує палати без упину».

Вони знову заплакали. Можливо, плакала й Сара. З її обличчя скрапувало полум’я, розтікаючись дорогою.

Діти промовляли до неї жестами, а Сара кивала й говорила до них, але Гарпер уже відвернулася, тож не бачила, чим скінчилася їхня бесіда. Це стосувалося лише їх трьох.

Гарпер, похитуючись, звелася на ноги й роззирнулася. З обсмаленого зморхлого трупа Джейкоба валив масний чорний дим. Вона рушила до заду потрощеної машини і стала перебирати брудні витки шлангу. Витягла протипожежну ковдру і вкрила нею Джейкобові голову й плечі, а тоді відступила, відмахуючись від диму, смердючого, ніби палене сміття.

Так, задкуючи, Гарпер налетіла на когось спиною. Їй на плече лягла заспокійлива рука Рене. Жінка все-таки спустилася насипом, щоб долучитися до них.

— Ти не бачила кота? — втомленим і приголомшеним голосом запитала Рене.