Відтоді, як Джон отямився й попросив склянку молока, минуло вже два дні. Еллі й далі тягла Пожежника на полозі — позаяк інших варіантів наразі вони не мали, — а Джон тим часом віднайшов свій голос, який тепер не стихав у безупинному потоці нарікань, варто лише було Еллі струснути його чи наскочити ношами на камінь. Бідкався він на все: сверблячку, до якої не міг дістати, біль у спині, сліпуче сонце.

— Ти мені більше подобався, коли вмирав, — промовила Еллі. — Не рюмсав стільки.

— Пильнуй, Еллі. Мені здається, ти онде проґавила вибоїну. А то гляди, зіб’єшся з темпу і почнеш мене тягнути нормально.

Еллі спинилася, виструнчилася і розім’яла спину.

— Перепочити тобі від мене захотілося? Дивись, бо добалакаєшся, розумнику. Будеш потім не радий. Мені здається, чи це справді те, що я думаю?

Костур був зіпертий на стовбур кремезного старого дуба, ще й обв’язаний червоною банданою, тож прогледіти його було неможливо: милиця з іржостійкої сталі, з підлокітником, оббитим жовтим поролоном. Ані записки, ані пояснень. Неподалік, за чепурним дерев’яним парканом, стояв білий котедж, проте вікна будинку були темні. Якщо за ними і спостерігали — а Гарпер була певна, що так і є, — вона гадки не мала, звідки.

Нік порозв’язував канати, які фіксували Джона на полозі, і допоміг йому підвестися. Еллі підтримувала Пожежника, поки він пробував костур однією рукою. Він примірявся, кульгаючи по колу. Саме тоді Гарпер помітила, що Рене на очі навернулися сльози.

— Стільки ласки, — промовила Рене. — Стільки людей турбуються про нас. Вони анічогісінько про нас не знають, лише бачать, що нам скрутно. Якось я читала роман Кормака Маккарті, про кінець світу. Там люди полювали на собак, одне на одного, підсмажували немовлят, словом — суцільний жах. Але доброта, вона як хліб для душі. Заповнює порожнечу, яка сидить всередині нас.

— Або вони просто хочуть, щоб ми чимшвидше забралися, — сказала Еллі. — Що скоріше ми це зробимо, то безпечніше їм буде.

— Важко розгледіти злий помисел у всій тій їжі, що вони лишали для нас. Суп, глеки з молоком. Я просто навіть уявити собі не можу якогось лихого наміру в тому, щоб забезпечувати нас нескінченим запасом провізії.

— Ага, Гензель і Ґретель теж не могли, — докинув Пожежник. — То як, кульгаємо далі? Гадаю, що час мені уже розім’яти здорову ногу.

30

30

Вистачило Джона всього на п’ять хвилин: по тому він усівся на узбіччі відхекуватися, зблідлий та спітнілий, здригаючись усім тілом. Він неохоче погодився знову влягтися на ноші. Мову йому, здавалося, відібрало — на кожен бугорець, що траплявся дорогою, він лише мовчки зціплював зуби.