На сталевій блакиті хвиль зблиснуло сонячне сяйво. Коли Гарпер повела поглядом, шукаючи Фенікса, від птаха не лишилося вже нічого, окрім кількох язиків полум’я, що колихались у воді. Іскри і сніжини попелу ковзали у прохолодному повітрі, опускаючись на волосся і руки Гарпер. Кілька пір’їн попелу впали на її дочку, вимащуючи крихітне чоло. Гарпер пригорнула доньку і поцілувала її саме туди.
— Як ти її назвеш, Гарпер? — запитала Рене. Зуби Рене клацали, вона тремтіла, проте очі жінки, повні сліз, світилися від радості.
Гарпер потерла пальцем лобика дочки, ледь розмазуючи попіл. Вона сподівалася, що десь у ньому була й частинка Джона. Сподівалася, що він був довкола, огортав і досі оберігав їх. Гарпер відчувала, що так воно і було.
— Еш, — відповіла вона.
— Ешлі[186]? — перепитала Еллі. — Гарне ім’я.
— Так, — промовила Гарпер. — Гарне. Ешлі. Ешлі Руквуд.
Рене розповідала Донові про Мачіаз, про їхню фінальну подорож катером, і про чоловіка, що застрелив Джона.
Дон протер рота зворотом долоні.
— Вони переслідуватимуть нас. Але, мабуть, ще є час. Ми маємо десь добу фори. Ліпше нам за той час щезнути.
— Куди? — запитала Еллі.
Дон припав на коліно поряд з Гарпер. Він дістав з кишені маленького ножа, розгорнув лезо, тоді запитально глянув на неї. Гарпер кивнула. Чоловік скрутив пуповину петлею і розрізав її двома порухами. Згусток крові й плідного плину порснув йому на руку.
— Ан-Тра, — сказав Дон.
— Будь здоровий, — відповіла Рене.
Кутик його рота смикнувся у втомленій усмішці.
— Це в Ініширі. Чув про нього по «BBC Ворлд Сервіс». У погодисту ніч можу до трийцяти різних країн по радіо зловить. Інішир — то один з островів Ірландії, а Ан-Тра — то місто. Вісім тисяч хворих. Цілковита урядова підтримка.
— Знову острів, — мовила Еллі. — Як нам знати, що це теж не фігня?
— Ніяк, — відповів Дон. — Та й судно це не призначене до трансатлантичного плавання. Нам дуже пощастить, якшо шось вийде.
Еллі кивнула й повернула голову, мружачись від ранкового сонця.
— Що ж. Більше нам сьогодні й так нема чого робити.