Фенікс низько пірнув, проревів повз них, менш ніж за вісім футів над їхніми головами. Птах суттєво поменшав за ті години, що його не було, зіщулився до розмірів кондора, та, попри це, пронісся над ними з ревом ваговоза. Їх огорнув приплив хімічного жару, у якому ледве чулася сірка. Якусь мить птах був так близько, що Гарпер могла простягнути до нього руку й торкнутися. З довгим гачкуватим дзьобом та гребенем червоного полум’я він мав вигляд кумедного гордовитого півня, наділеного чарами літати.

Дон Льїстон повернув вітрило: останні кількасот футів його довге біле судно ковзнуло по інерції; щогла погойдувалася, а цупка зібгана парусина звисала над палубою. Він жбурнув з корми мотузяну драбину, а коли Нік почав вилазити нею, простягнув кістляву руку, щоб допомогти йому. Донові блакитні очі сяяли якимось почуттям: то було не здивування і не переляк, а щось більше... Гарпер здалося, що вона бачить благоговіння.

Вони по черзі валилися на палубу, змоклі, безпорадно й невпинно тремтячи. Ніхто більше не сяяв. Усі вони перестали світитися, щойно помітили вітрильник; драконяча луска здалася, неначе виснажена. Останні десять хвилин були найважчі. Холод обпікав, ніби їх занурили в чан з кислотою — а тоді це відчуття зникло. Їх скувала німота, навіть гірша за біль, яка скрадалася тілом; Гарпер перестала відчувати ноги й руки. Коли Дон витяг її на борт — неочікуваний улов — вона вже й переймів не відчувала.

Дон пішов і повернувся з рушниками, ковдрами, мішкуватими светрами та горнятками з кавою для Рене та Еллі. Він втратив чимало ваги, був худющий і похмурий на вигляд, лише кінчик носа пашів багрянцем.

У вухах у Гарпер була вода, перейми стали уривчастими, тож вона ледве могла розібрати, про що всі говорять. Рене ставила запитання, Дон відповідав стишеним, тремтячим голосом, але до Гарпер долинали хіба уривки. Рене запитала, як сталося, що він був поряд, досить близько, щоб їх повиловлювати; він відповів, що чекав біля узбережжя днями. Він знав, що вони рушать у Мачіаз, бо багато чув про це від свого «брехунця». Гарпер уявила, що Дон Льюїстон тримає, як мішок, м’ясистого брехуна і слухає його, та ледь не розреготалася, втримуючись від істеричного нападу веселощів.

— Брехунець? — запитала Рене.

— Так, мем, — відказав Дон. Його маленький радіоприймач ловив Сі-Бі частоти і приймав сигнали з усього узбережжя, тож він знав про «надзвичайно вагітну» жінку, яка прямує на північ з чорною жінкою, підлітком з виголеною головою, малим хлопцем і дуже хворим чоловіком, який марить з британським акцентом. Їхній гурт поволі пробирався до Мачіаза, де їх мали оформити і відправити до острова Марти Квінн.