Ірина Смолич Нескінченне відлуння 

Ірина Смолич

Нескінченне відлуння 

Чи чуєш відлуння? Це поступ минулого.

Глава 1

Глава 1

Час вже давно перейшов за північ, і місто поринуло у сонну тишу, яку іноді пронизували далекі поліційні сирени або гудіння мотора самотнього таксі, що повільно рухалося вздовж тротуару в пошуках спізнілого перехожого. Безлюдні вулиці, ще донедавна вкриті чистою сніговою ковдрою, тепер чорніли брудними калюжами та викликали непереборне бажання скоріше забратися геть. Холодний вітер гнав асфальтом шматки газет, пластикові склянки й рекламні листівки, які зазвичай роздають у підземних переходах. У повітрі відчувався запах вогкої, підталої землі — довгоочікувана весна вступала у свої права.

Повз похмуру сіру будівлю музею сучасного мистецтва йшов чоловік, який був настільки п'яний, що ледве тримався на ногах. На вигляд йому було не більше тридцяти. Його темне, без жодного натяку на сивину, волосся падало на чоло, а піднятий комір плаща анітрохи не рятував від поривчастого вітру. Безжальний вихор налітав несподівано, метляв його неслухняну чуприну та проймав холодом до кісток. Щоб не впасти, чоловікові доводилося хапатися за кам'яний виступ, який облямовував споруду. Здавалося, ще трохи — й він підкориться силам природи, але вітер вщухав, немов робив передих, і чоловік, отримавши черговий шанс, знову рушав у дорогу. До будинку йому залишалося зовсім небагато.

Він ішов найкоротшим шляхом, яким ходив щодня. При цьому йому завжди вдавалося уникати неприємностей, окрім випадку з безпритульним псом, що одного разу напав на нього з підворіття. Але сьогодні все було по іншому: вже двадцять з гаком хвилин за ним слідував чорний пікап з вимкненими фарами, який перед цим довго стояв неподалік від популярного серед місцевих п'яничок бару на розі двома вулицями вище. Автомобіль тримався на відстані та не під'їжджав до чоловіка. Проте, коли той завмирав, щоб перечекати порив вітру, пікап теж робив зупинку і зрушував з місця, як тільки чоловік прямував далі.

Нарешті перед очима постали ріг музею та його бокова частина — гладка стіна із залишками театральних афіш, вкрита зверху донизу чорними плямами плісняви. Стіна тягнулася вздовж вузького темного провулка, де на протилежному боці височів старий житловий будинок. У ньому було три поверхи та мансарда. Поруч ріс величезний розлогий дуб, який своєю кроною затуляв половину будинку.

Чоловік завернув за ріг і зітхнув з полегшенням — пориви вітру тут ледь відчувалися. Однак просуватися вперед було, як і раніше, важко — у провулку панувала непроглядна темрява. Жоден ліхтар не горів, а єдине джерело світла то зникало, то знову визирало з-за хмар, від чого на асфальті спухали химерні тіні. Місяць сьогодні виглядав величезним і незвичайно «смачним». Так і хотілося намастити його на хліб замість масла та з'їсти, запиваючи чаєм. Втім, чоловіка в плащі він анітрохи не цікавив. Нетвердою ходою той зійшов з тротуару, ступив на проїжджу частину і пошкандибав до будинку з мансардою.