— Не хочу йти на пенсію, от і маю тримати себе в тонусі, — посміхнувся Карл.

— Я впевнена, вам ще зарано про це думати, — на обличчі дівчини теж з'явилася усмішка. — А як себе почуває ваш славний пес? Здається, він занедужав минулого тижня.

— Джокер? Та що буде цьому дармоїдові? Тільки й знає, що їсть та спить.

— Переказуйте йому вітання, — вона торкнулася ручки дверей.

— Неодмінно! І бажаю вам гарного дня! — Карл махнув їй на прощання рукою. — Мені, як завжди, було приємно з вами поспілкуватися.

Симона вийшла на вулицю, де стояла чудова весняна погода: то там, то тут з бордюрів збігали струмочки талої води; невгамовні горобці безупинно цвірінькали, немов бажали нагадати світу про власне існування; з землі пробивалася молода трава. Симона зійшла кам'яними сходами та попрямувала до центру міста, де життя вирувало на повну. Через декілька хвилин вона досягла найближчого перехрестя й разом з іншими пішоходами зупинилася перед світлофором в очікуванні зеленого світла. Повз неї проносилися автомобілі різних марок: від симпатичних мініатюрних «смартів» до величезних позашляховиків, які Симона про себе називала труновозами. Вона не любила машини, особливо великі. Не любила сідати за кермо, вважаючи за краще пересуватися містом виключно пішки. Тим паче, що від будинку до офісу дизайнерської компанії, де вона працювала, її відділяло двадцять хвилин неспішної ходи. А у разі потреби завжди можна було спуститися в метро.

Світлофор закінчив зворотний відлік і перемкнувся з червоного світла на зелене. Пістрявий натовп линув переходом, а разом з ним і Симона, якій мимоволі довелося маневрувати в зустрічному потоці. На протилежному боці вулиці вона повернула праворуч та опинилася перед піцерією під назвою «Neapolitano». Цей ресторан відчинявся одним з перших, і Симона частенько в ньому снідала, а іноді обідала, коли знаходила час. Зазвичай дівчина замовляла піцу — вона могла поглинати її у будь-якій кількості в будь-який час дня і ночі. Вранці ж перевага віддавалася незмінній філіжанці кави та пирогу з начинкою.

Наблизившись до входу, Симона потягнула на себе масивну металеву ручку і тут наскочила на високого чоловіка, що саме виходив з ресторану. В одній руці він тримав паперову склянку, в іншій — невеликий шкіряний портфель. Склянка підстрибнула у повітрі, після чого гучно ляпнулася на асфальт, оббризкавши дороге кашемірове пальто чоловіка.

— Хай тобі грець! От халепа! — сердито вигукнув незнайомець, тоді як огидна коричнева пляма швидко розповзалася світло-бежевою тканиною.

— Пробачте, я ненавмисне! — почала виправдовуватися Симона. — Дозвольте я вам допоможу.